— Кусочок із самого сорому.
У серпні нас заселили в намети, а вже у вересні забрали звідти. Там, у таборі жінки поділили територію на ніби квартали, заходять до одного намету й там сидять, балакають, заходять до іншого й там варять собі каву. Бігали одна до одної. І весь час говорили. Здебільшого про своїх полеглих. Не було намету, де хтось не мав би втрат, не побивався би за кимось, не чекав би, що от-от повернеться той, хто щез. Мама ніколи не говорила. Слухала лише інших, кивала головою, погоджувалася. Про свого чоловіка — жодного слова. Були жінки з інших сіл, які не знали і не відали. Думали, що нічого не сталося в нас. Якось у жовтні під вечір почала голосити одна про свого чоловіка. Дуже побивалася. Усі зійшлися, дивилися на неї і намагалися словами розрадити. «А ти чого не кажеш нічого?» — говорить одна до моєї мами. «Ні́чого тобі сказати, бо ти не втратила нікого». З інших сіл вони були. Нічого не знали.
— Померлих не личить ховати обличчям до землі,
— ні роздітими їх оставлять
— і без взуття,
— чуєш, Спасуло?
— Гей, Спасуло,
— хто ховає свою дитину долілиць,
— хто ховає її босою,
— хто так кладе свою дитину в труну, Спасуло,
— хто посила її на смерть,
— хто в цьому винен, Спасуло,
— ти чуєш, шо ми кажемо, Спасуло,
— куди ти послала його, Спасуло,
— хто послав його, Спасуло,
— хто намовив його робити те, шо він зробив, Спасуло,
— хіба ти не навчила його казати «ні, не хо’»,
— тре’ було навчити тобі його казати «ні, не хо’»,
— тре’ було тобі навчити його казати «ні», одказувацця, Спасуло.
Щосуботи вона йшла кудись, прокидалась і нас лишала самих. Куди ти ходиш щосуботи, Спасуло? Чому лишаєш нас самих? Я ходжу прибирати могилки. Люди поховали своїх мерців, а потім не виходить у них ходити їх провідувати, немає часу доглядати за могилами, і от щосуботи ходить Спасула задурно прибирати на тих могилах. Задурно, ні в кого жодної копійчини не взяла, ні з ким не домовлялася. Лише прокинулася вранці, наллє собі літр доброї олії, бере мило та губку, щоб помити склянки, з яких п’ють душі. Щоб вода й олія чистими лилися в склянку. Навіщо їм чистими литися туди, Спасуло? Чи людська душа може побачити, які вони там? «Дайте мені спокій!» Щосуботи Спасула не терпіла багато запитань. Ходила, так казала, поговорити із сином. Де її сина поховано, вона не знала. Десь, мабуть, в якомусь масовому захороненні. Так, Спасуло? Скажи. Тільки це скажи, благаю. Що таке масові захоронення? Це місця, де поховали разом багатьох людей. Коли сталося лихо, не було часу ховати кожного окремо, підігнали бульдозер, поскладали тіла, вррр-вррр-вррр, поскидали всіх в яму. Прийшов якийсь піп, відслужив службу над тілами, потім згори засипали землею, так і поховали. А хто там лежить, нікому не відомо було? Ні, не відомо було нікому, хто там лежить. Позбирали тіла, ніхто не розбирався хто та що, і поховали. І кажуть, як скидали, багато впали обличчям до землі, так їх і поховали. І що? Навіщо перейматися, що когось поховали долілиць? Бо коли ховаєш так померлого долілиць, він не може напитися і його весь час мучить спрага. Померлому весь час потрібна вода. Треба, щоб померлі довкола напилися, тоді вони дадуть твоєму, якого мучить спрага, води. «Дай мені спокій!» — відказувала Спасула і продовжувала поливати з відра могили. Так поливала вона могили всю суботу.
— Пити хоче!
— Принесіть їй лимонад, хай вип’є.
— Дуже подобався Спасулі лимонад?
— Так, дуже. І зара подобаєцця.
— Завжди вона нас пригощала.
— Завжди в неї він стояв у дворі, шоб почастувати перехожих.
— Шоб ніхто не відчував спрагу.
— Не хотіла Спасула, шоб людей мучила спрага.
— Як ти робила свій лимонад, Спасуло?
— Лимонад, лимонад...
— Береш лимони, чавиш, проціджуєш крізь сито в карафку.
— Скіки соку, стіки й цукру.
— Того, коричневого.
— У Спасулиному селі з таким робили.
— Бовтаєш карафку добряче три дні, шоб настоявся, шоб увесь цукор розчинився.
— Той, коричневий.
— У Спасулиному селі з таким робили.
— Через три дні він уже добрий.
— Тре’ мати його в себе на подвір’ї, шоб було чим почастувати перехожих.
— Не хотіла Спасула, шоб людей мучила спрага.
— Не хотіла, і все.
Незадовго до того, як Карліто повернувся до села, він побачив здалеку якусь жінку, яка сиділа в річці на мілині з розчепіреними ногами. Побачив, як вона важко встає і йде геть, як б’є себе в живіт і кричить. З її рук звисали сині котушки з нитками. Він спробував повернутись і покликати її. «Замовкни! — сказала вона. — Замовкни, замовкни, замовкни, цить». І пішла, насилу пересуваючи ноги, розчиняючись у миготінні повітря через спеку, що наливалась.