Пити хочеться, подумав Карліто. Так хочеться, що от-от помру. Світало, стояв серпень, і село починало закипати. Це був пекельний місяць, із тих, які Господь посилає, щоб нагадати людям, що раю не існує. Пити хочеться, подумав Карліто, але в селі зовсім не було води. І не було нікого, хто міг би дати йому напитися. А вся вода, яка була, гірчила.
Коли він зайшов у село, усе було чорним і попелястим, скрізь панував сірий колір. Карліто перевірив, чи міцні стібки на кущах, чи добре зв’язана чорною ниткою смоківниця, витер залишки рожевого, які ще лишилися на гвоздиках. У селі стояла мертва тиша. Єдиний звук, що долинав, був стукотом швацької машинки. Дук-дук-дук-дук-дук. Дудук. І знову дук-дук-дук-дук. Дудук. «Знайди жінку, яка шиє і розпорює», — так Карлітові сказала Мелузина.
— У нашій місцині обмаль води.
— Вона — без води, зовсім без води.
— А та, яка є, гірчить.
— Не вода, а якась отрава.
— Ця місцина, вона сама вся згіркла.
— У нашій місцині багато покійників, це вони роблять воду гіркою.
— Покійників у криницях, через яких вода згіркнула.
— Коли почуєш, шо якесь створіння бідолашне померло, а до того воно пило в твоєму дворі воду, вилий її.
— Не пий ніколи тієї води.
— Добра від того не буде.
— Покійник її торкнувся.
— Харон у ній сполоснув свій серп.
— І митися не можна, коли побачив когось мертвим, не до добра це.
— Вилий воду, зроби душі ласку.
— Таку воду не пий, вона ж гірка.
— Ліпше лишитися спраглим, ніж пити воду гірку.
Ті кілька разів, коли Спасула говорила з нами про сина, вона казала, що в усьому винна сіль. Буквально кілька разів, і — все; треба, щоб на дворі було літо, щоб наростала спека, щоб спека стояла така, що хочеться вмерти. Нестерпна спека. Лише тоді надвечір Спасула сідала в дворику і розповідала нам про свого сина. «Спасуло, виходь надвір, виходь, посидь із нами. Розкажи нам, Спасуло, історію про сіль. Розкажи, як “посолили” твого сина?» І Спасула розповідала нам історію про сіль. Розповідала, про той випадок, коли посолили її сина. Коли жінку в селі починали мучити перейми, коли наставав час їй народжувати, одна з односільчанок бігла до сільського бакалійника, щоб принести їй додому сіль. Принести сіль нерозбиту, велику та чисту, ще неважену, нефасовану, і коли розраховуватиметься з бакалійником та йтиме назад, не мала та жінка зронити ні слова. Чому, Спасуло, бакалійник не мав важити сіль? Чому жінка мала весь час мовчати? Тому що в хаті інші мали сідати і розбивати нерозбиту сіль? Треба було, щоб жінки мовчки розбили важкою каменюкою сіль на порозі будинку. Що важча каменюка, то розумнішою буде дитина, яка народиться. Треба було так розбити сіль, щоб вона перетворилася на порох. Що дрібніша, то ліпшим буде дитя. Тоді треба було висипати сіль у воду. Зробити алярму, дуже насичену. Що насиченіша, то ліпше. Правильніше. У ній треба вперше викупати дитину. Купіль у солоній воді. Потім витерти насухо і скрізь обсипати порохом із солі. Треба, щоб добра мовчазна жінка взяла сіль і посипала нею дитя. Посолити йому ручки, ніжки, голівку, цюцюрку. Що добріша жінка, то кращою вийде дитина. Що більше солі насипле, то ліпшою вона буде. Ах-вах! «І що зробили ви, Спасуло? Не мали достатньо солі для дитини?» «Ми взагалі нічого не зробили. Не було в нас багато солі для дитини. Дитя намагалося якомога швидше прийти у світ. Не встигали ми збігати до бакалійника, не встигали розбити сіль на порозі. Він сам народився, такий стрімкий. І доброї жінки, щоб посипати дитину сіллю, у нас не було. Я сама, породілля, встала, щоб посолити сина». Хіба мати може сама посипати сіллю дитину, Спасуло? Чи може сама мати його солити? Чи вийде дитя гарним, якщо мати його солить, Спасуло? Скажи! Спасуло! Навіщо ти сама посолила свого малюка? «Ах-вах!» — відказувала Спасула. «Не було в мене в хаті іншої жінки, щоб посипати сіллю немовля. Треба було робити це мені, породіллі. І солі багато в хаті не було. Узяла ту, що в бакалійника лишалася. Посипала йому на ручки, на ніжки, на голівку й на цюцюрку. Що добріша жінка, то краща дитина», — сказала й підвела на мене очі. «Солі було обмаль. Посипала ручки, посипала ніжки, посипала голівку й цюцюрку. А груди посипати забула». «Забула?» «Так забула, — сказала Спасула, — не лишилося солі посипати сіллю груди малюка. Ось тут». І вона кулаком ударила себе в груди. «Добре пам’ятаю, що сіль скінчилася, коли саме дійшла до грудей. «І їх ти забула посипати», — сказала я. «Так, — похитала головою Спасула, і замовкла. — Саме на грудях сіль і закінчилася».