— Бачила, ходжо, як їх одного за одним скидали.
— Глядь, помітили її, приставили ніж до горла.
— Сказали мені, шо зараз я сама відправлюсь за мертвими.
— Нічого не розповідай, тітко! Konuşma![47]
— Konuşmam![48]
— Коли твоє врем’я прийде помирати, o zaman konuşacaksim[49]!
— Konuşmadim hocam o zamadan beri konuşmadim[50].
— Konuş, каже їй ходжа, şimdi konuş zaman geldi[51], шоб знайшли спокій люди і шоб рідні їх знайшли.
— І Айше розповіла.
— Я знаю, ходжо, де поховали вбитих.
— Дожила до дев’яноста п’яти років, шоб розповісти.
— Я знаю, ходжо, де поховали вбитих. Ідіть туди й побачите, скільки їх.
— Konuş, Айше, хоч зараз — konuş!
— Я знаю, ходжо, де поховали вбитих. Знаю, мені й не знати?!
— Позавчора померла Айше.
— Зійшлися жінки на тому боці, як оце ми на цьому.
— Вай-вай, чекали, коли стане помирати Айше, шоб розказала нам правду.
— Я знаю, ходжо, знаю, де вони поховали вбитих.
— Айше знала, вона знала, де вони поховали вбитих.
От і нині ми поховали, що вже поховали, а знайшли, що вже знайшли, от уже припинили ходити часто на ті збори, от уже й теми для розмов з іншими вичерпалися, були й ті, хто скоса поглядав на нас, їм розповіли, що, можливо, наших рідних ніколи так і не знайдуть. Читали й у газетах, що, можливо, скоротять і фінансування для пошукових програм, припинять виділяти гроші на ідентифікацію, добре, що хоч Спасула нам розтлумачила, сказала, гроші ж давали європейці від імені свого союзу, а тепер, коли кількість мерців зменшилася, коли щороку дедалі меншає трупів, багато хто подумує, чи не скоротити кошти. Зрештою, колись має завершитись і робота комісії. На чомусь треба поставити крапку. Бо ж, бач, є люди, які пропали назавжди, є ті, кого ніколи не знайдуть, є ті, кого не знайти, не знайти, хоч ти лусни. Усе йде до того, що, врешті, і тому, що було зроблене, і тому, що було знайдене, — усьому, всьому покладуть край. Що знайшли — те знайшли, скількох знайшли — стількох знайшли, скількох поховали — стількох поховали, усе, про інших мови нема, нічичирк. Чи воно так усе, Спасуло, чи я правильно зрозуміла, скажи нам, скажи? Дай мені відповідь, Спасуло, чи існують люди, які пропали назавжди? Яких ніколи ніхто не знайде? І як їх називатимуть, тих зниклих безвісти, які пропали назавжди? Уже придумали слова для зниклих безвісти, яких не можна знайти? Чи можуть, Спасуло, люди зникнути двічі? Чи в нас є слова назвати тих, хто двічі зник? Кажи, Спасуло, не мовчи, скажи щось і ти!
— Коли народилося дитя, тре’ коло нього положить скибку хліба.
— Еге ж, скибочку.
— Хліб, шоб була над ним благодать на віки вічні.
— На віки вічні, на віки!
— Шоб хліб біля нього був, аж поки воно не виросте.
— Хліб, шоб не забрали в тебе дитя Добрі Жіночки.
— Як воно попаде їм до рук, вони його підмінять.
— Поклади дитині бублик-кулурі в ручку.
— А під подушку — ножниці залізні, хай його бережуть.
— Посип його сіллю, посоли, хай якась солоденька, гарна жінка те зробе.
— Шо з усього цього ти не зробила, Спасуло?
— Вай-вай-вай. Може, за той час вспіли прийти Добрі Жіночки?
Щоразу, коли Спасула згадує сина, то смажить хліб. Ллє на сковорідку арахісову олію, ріже смужками старий черствий хліб, смажить так, щоб смужки набралися олією, щоб стали хрусткими, потім посипає все цукровою пудрою. Іноді вона смажить хліб на вечір, і ми їмо його вдвох, іноді я бачу, як вона готує лише на себе, а потім сідає і сама їсть надворі. «Чому, Спасуло, коли ти згадуєш сина, смажиш хлібні смужки? Чому ти їси їх на самоті надворі?» «Тому, що такі гріночки я смажила синочку, коли він був маленький. Наливала олію, яка починала шкварчати, різала тоненькими скибочками хліб, бо дитя було малим. Добре обсмажувала, а тоді посипала щедро пудрою. Таке пригощення готувала синочку». Таке пригощення Спасула готувала сину, коли той був малим. Але не хоче зі мною говорити, сидить сама надворі, посипає підсмажені скибочки цукровою пудрою і плаче, але, я думаю, плаче вона через те, що хоче пам’ятати свого сина маленьким. Не відповідає Спасула, хоч скільки я питала б, але, думаю, іноді вона хоче згадувати свого сина маленьким. Тому і смажить скибки хліба. Тому і посипає їх цукровою пудрою. Коричневою, як і колір цукру. Бо хоче згадувати, як її син був малим.
— Народити спершу.
— Потім годувати грудьми.
— Пестити.
— Цілувати.