— Пеленати.
— Колисати.
— І мріяти.
— Шоб ти вдався добрим.
— Шоб ти вдався розумним.
— Шоб ти хорошою людиною був.
— Народжуй його.
— Давай йому груди.
— Не відривай від серця.
— Цілуй.
— Мрій.
— Шоб удався добрим.
— Шоб удався розумним.
— Шоб хорошою людиною був.
— Тепер, коли можеш.
— Тепер, коли можливості вже нема.
— Не спиняйся, Спасуло, загадуй бажання тепер, коли тебе чують Сужениці.
— Благай зараз, поки дитя ще мале.
— Благай зараз, поки ще далеко Добрі Жіночки.
«Де більше Бога?» — спитав Карліто. «У страху», — відповіла мама. «Там багато Бога. Коли є страх, Бога найбільше. У ньому Бога більше за все». «А коли є любов?» — хотів спитати Карліто. «Коли є любов, скільки Бога тоді? Коли його стільки в страху, скільки його в любові?» Проте не спитав. І вона йому не відповіла. Не розповіла йому, що найбільше Бога лише в страху. В любові Бог інший. Колись, подумала вона, коли ми повернемося зі страху, якщо Бог лишиться в нас, то побачимо його, якщо Бог лишиться в нас, якщо ми носитимемо його в собі, ми побачимо, яким є Бог в любові. Якщо Він лишиться.
Одного лише разу ми зі Спасулою по-справжньому зчепилися, посварилися, лише одного, саме тоді, коли й не треба було б, коли вона повернулася з церкви, куди ходила на похорон свого сина. Бог мені свідок, я прокинулася вчасно того ранку, та в мене скрутило живіт, Бог мені свідок, я не могла піти з нею, встати з ліжка не могла через біль, кричала від болю, та піти разом із нею на похорон не могла, Бог мені свідок, добре, що він утрутився і мене звалила з ніг хвороба, не могла я з нею піти на похорон, у нас же все було однаковісіньке, не розрізниш, оскільки і її ідентифікацію вже здійснив комітет на волонтерських засадах.
Увечері подзвонили до Спасули, сказали, що знайшовся її син. Хіба не ввечері тобі дзвонили, Спасуло, щоб сказати про сина? Знайшли, кажуть, у братській могилі, закопаного долілиць, як і інші. Разом їх зарили, усіх разом того дня й знайшли, і вирішили поховати, ну, бо вони ж невинуваті були, просто несли службу, як і заведено, приїхав на похорон і міністр, узяв слово. Вони ж невинуваті були, бо робили те, що їм наказали, невинуваті, бо виконували, що їм сказали, невинуваті, треба поховати і їх, залікувати рани, перегорнути сторінки, ганьба, наша держава багато років лишала їх збезчещеними. Повсідався хтось на танки, врррр, вррр, хотіли вдарити по Макаріосу[52], підкотилися до президентського палацу, спробували ввірватися, а їх атакували інші, ті, хто стояли в ньому на варті та повбивали. Один іншого вбивав, усі загинули. Усі корилися своїм наказам — неухильно, так, як слід, усі невинуваті, сказав міністр, насправді, інших вони не хотіли вбивати, корилися наказам згори. Хто це був, Спасуло, хто давав ті вказівки згори? Вони невинуватими були, робили те, що їм наказали, випростати спину не мали можливості, були невинуватими, не знали, що коїться. По вісімнадцять років кожному. Їх одягли у форму хакі, дали в руки зброю, сказали, щоб вони пішли й убили Макаріоса, вони ж іще діти, не могли сказати «ні», сама стань на їхнє місце, сказала Спасула, він не міг сказати «ні», не було його вини, була його вина, він там наклав головою, загинув, я знаю, що ти захворіла, щоб не йти на його похорон, йому ж вісімнадцять було, і не могли вони сказати «ні», винуватий чи невинуватий, та це ж мій син, і він пішов із життя, ми його сорок років шукали, і тепер він знайшовся похований долілиць, ми знайшли його, покладеного долілиць і мученого спрагою, моє дитя сорок років лежало долілиць, заспрагле та мертве. І Спасула почала голосити, що багато років її син ненапуваний і стражденний, зневоднений тяжко, то і я вийшла до неї надвір, щоб стати вірною подругою в плачі. Такими нас застала і Георгія, яка прийшла по свої книжки, насварила нас за те, що ми посварилися, іще про якогось Полініка[53], сказала, хоче нам розповісти, а ми такого імені в нашому колі ніколи й не чули, гадаю, це був син якоїсь іншої жінки, а його знайшли мертвим, проплакали ми зі Спасулою тоді всю ніч, оплакуючи померлих, знайомих і незнайомих. Зі Спасулою ми лише одного разу зчепилися, тоді, коли й не слід було, коли я злягла й занедужала, і не пішла з нею хоронити її сина. І це каменем лежить у мене на серці, що вона завжди підставляла мені плече, а я не змогла підставити своє, не змогли ми разом поховати її сина. Мене не було поруч, я була лиха на неї через те, що вважала: то син її, так чи сяк, зрештою, був причетний до загибелі Йоргакіса, то він убив його. Після того дня Спасула й сама занедужала, після того, як його поховала, злягла, ми, жінки, тоді всі по черзі біля її ліжка днювали й ночували, розповідали їй історії, щоб вона не відчувала себе знову покинутою. Бо через стільки років, через усе те, що я пережила, після усіх цих митарств і марних пошуків, я збагнула єдину річ: якщо існують невинуваті, це — ми: я, Спасула й інші жінки, ті, хто чекав, хто наполегливо намагався, я, Спасула, інші. Ми — невинуваті. Тільки ми.
52
Ідеться про спробу скинути президента Кіпру Макаріоса ІІІ і встановити режим, лояльний до військової хунти в Греції.