Та ті дворики мали свій чар. Хіба ні? У твоєї родини були дві кімнатки, одна слугувала спальнею для Лали та її чоловіка, а інша була вітальнею, де стояв диван, що ввечері перетворювався на ліжко для тебе, а потім — і для немовляти, що незабаром мало неодмінно з’явитися. У сусідніх кімнатах мешкало літнє подружжя з Лімасола, плюс троє юнаків, які працювали на взуттєвій фабриці. І довкола — інші дворики, купа інших родин. Цілий окремий світ, наповнений життям. Проте світ цілком інший, і життя — цілком інше. От що таке столиця!
Аллаху Акбар, Аллаху Акбар, Аллаху Акбар, Аллаху Акбар, що означає: Бог — великий, чотири рази; а тоді — Ашхаду аль-ля іляха ілля Ллах[6], що означає: не існує жодного іншого Бога, окрім Аллаха; а тоді: Ашхаду анна Мухаммадан Расулю-Ллах, що означає: Мохаммед — пророк Його; і нарешті — Хаййя аля с-салях, що означає: тре’ поспішать на молитву.
Дві церкви, величні будинки й мечеть. Тахтакалас[7].
Ані півні не співають, ані берег не зітхає вдалині, ані вітер не свистить поміж гілля.
Шшшшшш. Лише дзвонять голосисто дзвони, суперничають із муедзином, хто візьме вище, вози гуркотять на дорозі, кудась спішать, дзеленчать велосипеди, старенькі автівки ревуть. І кроки, хода, бадьоре дріботіння. Топ-топ-топ-топ. Кроки сільських чобіт, трударська хода бідноти. Цок-цок-цок. Ступання елегантних туфельок. Шух-шух-шух-шух. Легкі кроки, з яких не поймеш, хто вона — біднячка чи заможна пані. Потім голоси, багато голосів, високих, енергійних. «Луджу каструлі!», «Газети, сьоднішнє число!», «Осьдо томатка із самої Сикелії!», «Осісьо смачні пироги, пироги з бастурмою, кому?». Люди репетують просто неба, біжать у своїх справах, продають та купують усілякий крам, газетярі, люди, які сваряцця, які працюють, які кричать, які майструють. Гамір, штовханина, колотнеча починаюцця із настанням світанку; спершу заледве чутно в непевному світлі, а згодом — розростаєцця, міцнішає при світлі дня. Голос країни! Ось яка вона, столиця!
У перші дні в столиці тобі було тяжко, але не через цей усюдний гамір, не через оце людське море, яке починало котити хвилі зі світанком і розходилося то більше, що вище здіймалося сонце, — вони навіть розраджували, а через обмаль світла.
Тебе бентежила та міська сутінь, непроглядно-чорна, нестача відкритості та широти, високі будинки, великі балкони, церкви та мечеть, що змагалися, як закрити б від тебе сонце. Іноді ти відчувала, як камінь навалюється на твої маленькі груди і ти починаєш задихатися. Так, наче все місто вмостилося в тебе на горлі і ти не можеш продихнути. Навіть у снах ти почала бачити, як неспинно бухикаєш, практично захлинаєшся кашлем і вихаркуєш на хустинку будинки та шматки свого кварталу. Вранці ти прокидалася вся мокра від поту і першим ділом кидалася глянути (доки ніхто не бачить) на хустинку, а також до вікна — чи вночі ти не перетворила місто на руїни? Усе добре! І ти знайшла притулок поміж горщиків малого дворика, у тих хирлявих квітках і кущах, що визирали з бляшанок та вазонів, а потім вибігла підстрибом зі своїм кошеням на бруківку. Ти швидко знайшла собі й камінь в кінці двору, досить великий, світлого кольору, і ковзкий, що зберігся з часу останнього будівництва, вилазячи на який, ти могла хоч трохи побачити небо та сонце. І цілими годинами ти балансувала на ньому, стоячи на одній нозі, намагаючись побачити трішечки вище, трішечки краще. І ти задирала голову і глибоко вдихала, щоби надихатися доста, щоби звикнути і більше не вихаркувати з себе місто.
Іноді ти перехоплювала погляд Лали, яка з кухні дивилася на тебе замислено. Завжди з перехрещеними на грудях руками, завжди в тому червоному, вишивкою розшитому фартуху. Ти бачила, як через свої думки вона насуплюється, а іноді — перебуває взагалі бозна-де, хитає головою, муркотячи щось собі під ніс. Так, наче деталі якогось механізму починали по колу в її голові свій повільний танок. І визрівало рішення, яким буде танок у наступному колі. Тоді ти тихенько сідала на лавку, міцно притиснувши до себе кошеня, щоб дати сестрі змогу довести до ладу те, що вирувало в її голові. А коли кошеня починало видиратися, бо ти притискала його надто сильно, ти цитькала на нього. Ти вже чула, як пошепки сестра перемовляється зі своїм чоловіком про те, що робити з тобою в майбутньому? Це було невідоме слово, і в ньому бриніли різкі, рвучкі звуки, які самими губами ти повторювала кошеняті, щоб відчути його на смак. Завтра.
7
Один із районів старого міста в Нікосії. Назва походить від арабського словосполучення taht el kale — «під зáмком».