Відповідь: Невідомо.
Запитання: Чи, на думку поліції, вбивцею може бути якийсь божевільний, що хотів зчинити переполох і викликати сенсацію навколо своєї особи?
Відповідь: Є така теорія.
Запитання: Скільки серед жертв жінок?
Відповідь: Дві.
Запитання: Отже, шестеро вбитих — це чоловіки?
Відповідь: Так.
Запитання: Серед них водій і помічник слідчого Стенстрем?
Відповідь: Так.
Запитання: Ще хвилинку. Ми чули, що один з потерпілих живий і котрась машина «швидкої допомоги» забрала його, перше ніж поліція встигла оточити місце події?
Відповідь: Ну й що?
Запитання: Чи це правда?
Відповідь: Дальше запитання.
Запитання: Нам сказано, що ви перший прибули на місце катастрофи. Це правда?
Відповідь: Так.
Запитання: Коли саме?
Відповідь: Об одинадцятій годині двадцять п'ять хвилин.
Запитання: Який тоді вигляд мав автобус?
Відповідь: А як ви думаєте?
Запитання: Чи ви могли б сказати, що це найстрахітливіше видовище з усіх, які вам доводилось бачити у своєму житті?
Гунвальд Ларсон незворушно глянув на того, хто поставив це запитання. То був зовсім молодий хлопець в окулярах у сталевій оправі, з мізерною рудою борідкою. Тоді відповів:
— Ні, я так не міг би сказати.
Відповідь, здавалося, викликала невдоволення. Одна з репортерок наморщила лоба й невпевнено, недовірливо запитала;
— Що ви маєте на увазі?
— Те, що сказав.
Перед тим як піти в поліцію, Гунвальд Ларсон служив у військовому флоті. В серпні 1943 року він допомагав підіймати затоплений підводний човен «Ульсен», що пролежав три місяці на морському дні. Декотрі з тридцяти трьох загиблих були його товаришами з військової школи. Після війни він разом з іншими вивозив балтійських колабораціоністів з табору Реннеслет, а також приймав тисячі жертв, репатрійованих з німецьких таборів. Більшість із них були жінки й діти, і чимало їх не витримали подорожі.
Але навіщо було все це пояснювати цій зеленій молоді? Тому він коротко сказав:
— Є ще запитання?
— Чи поліція вже зв'язалася з кимось, хто бачив цей випадок?
— Ні.
— Отже, в центрі Стокгольма сталося масове вбивство. Вісьмох людей позбавлено життя, і це все, що поліція може сказати?
— Так.
На цьому прес-конференція скінчилася.
IX
Минула добра хвилина, поки хтось зауважив, що прийшов Ренн зі списком. Мартін Бек, Кольберг, Меландер і Гунвальд Ларсон схилилися над столом, де лежали розкидані фотографії з місця злочину, коли Ренн зненацька проштовхався між них і сказав:
— Ну от, уже готовий список.
Він народився і виріс у Ар'єплозі і зберіг свою північну говірку, хоч уже понад двадцять років жив у Стокгольмі.
Ренн поклав список на край столу, присунув стільця й сів.
— Не лякав би ти людей, — зауважив Кольберг, бо в кімнаті так довго панувала тиша, що він здригнувся від Реннового голосу.
— Ага, зараз побачимо, — нетерпляче сказав Гунвальд Ларсон і простяг руку по список.
За хвилину він повернув список назад Реннові й сказав:
— Такого маку я зроду не бачив. Ти хоч сам можеш ч його прочитати? А копії ти не зробив?
— Звичайно, зробив, — відповів Ренн. — Зараз буде й копія.
— О'кей, — мовив Кольберг. — Послухаймо.
Ренн витяг окуляри й відкашлявся. Тоді почав гортати нотатки.
— З восьми вбитих четверо жили поблизу кінцевої зупинки, — почав він. — І той поранений теж там живе.
— Будь ласка, по порядку, — попросив Мартін Бек.
— Гаразд. Отже, перший водій. Він дістав дві кулі в потилицю і одну в скроню. Мабуть, помер відразу.
Мартін Бек не хотів дивитися на фотографію, яку Ренн витяг з-поміж інших на столі. Він дуже добре знав, який вигляд мав убитий на передньому кріслі.
— Водія звали Густав Бенгтсон, йому було сорок вісім років. Одружений, мав двоє дітей і мешкав на Інедальсгатан, п'ять. Родину повідомлено про нещастя. Це був його останній рейс. Він мав висадити пасажирів на останній зупинці, а потім відвести автобус у гараж. Касу ніхто не пограбував, а в гаманці у водія також було сто двадцять крон.
Ренн поглянув на своїх слухачів поверх окулярів: