— Я оце міркую, чи не було їх двоє.
Всі зацікавлено глянули на нього.
— Кого двоє? — запитав Гунвальд Ларсон.
— Тих, що стріляли. Бо ж подивіться, як усі жертви чемно сидять на своїх місцях. Крім того, що залишився живий і міг уже потім упасти з сидіння.
— Двоє божевільних зразу? — недовірливо мовив Гунвальд Ларсон.
Кольберг підвівся і став біля Мартіна Бека.
— Ти думаєш, що хтось устиг би зреагувати, якби стріляв тільки один? Так, можливо. Але ж він просто скосив їх. За одну мить, а коли ще й уявити собі, ш і вони, мабуть, були приголомшені…
— Будемо далі читати список? Адже скоро ми однаково довідаємося, скільки там було знарядь убивства — одне чи більше.
— Авжеж, читай далі, Ейнаре, — сказав Мартін Бек.
— Під номером сьомим маємо Югана Чельстрема, ремісника. Він сидів біля того, який ще й досі невпізнаний. Йому п'ятдесят два роки, він одружений і жив на Карлбергсвеген, вісімдесят дев'ять. Дружина сказала, що він повертався з майстерні на Сібілегатан, де він працював понаднормово. Отже, звичайний собі пасажир.
— Якщо не рахувати того, що йому начинили живіт, оловом, коли він вертався з роботи, — зауважив Гунвальд Ларсон.
— Біля вікна перед середніми дверима сидів Єста Ассарсон, номер вісім. Сорока двох років. Йому відірвало півголови. Він мешкав на Тегнергатан, сорок, там міститься також його контора й підприємство — експортно-імпортна фірма, яку він очолював разом з братом. Дружина не знає, чого він опинився в тому автобусі. Каже, що він мав тоді вже бути на якихось зборах на Нарвавеген.
— Ага, — мовив Гунвальд Ларсон. — Ступив на заборонену стежку.
— Так, наче схоже на те. В портфелі в нього була пляшка віскі «Джонні Волкер, Блек Лейбл».
— Так, так, — сказав епікурієць Кольберг.
— А в кишені піджака — чекова книжка і більше як вісімсот крон готівкою.
Прочинились двері, і в них з'явився Ек:
— Гаммар просить, щоб за чверть години всі прийшли до нього. Обговорення справи. Отже, за чверть одинадцята.
Він зачинив двері.
— О'кей, ходімо далі, — сказав Мартін Бек.
— На чому ми спинилися?
— На пасажирові з чековою книжкою, — підказав Гунвальд Ларсон.
— А про нього ще щось відомо? — запитав Мартін Бек.
Ренн зазирнув у свій дрібно списаний аркуш.
— Мабуть, ні.
— Тоді давай далі, — сказав Мартін Бек і сів за письмовий стіл Гунвальда Ларсона.
— За два місця попереду сидів номер дев'ятий, пані Гіпьдур Югансон, шістдесяти восьми років, удова, що мешкала на Норра Сташунсгатан, сто дев'яносто. Постріл у плече й наскрізь у шию. Вона мала заміжню дочку на Вестманнагатан і гляділа там дитину. Автобусом верталася додому.
Рейн згорнув аркуш, сховав його в кишеню піджака і сказав:
— Оце все.
Гунвальд Ларсон зітхнув, склав фотографії на дев'ять рівненьких купок.
Меландер витяг з рота люльку, щось муркнув і пішов у туалет.
Кольберг, гойдаючись на стільці, сказав:
— Ну, й що ми довідались? Що звичайного дня у цілком звичайному автобусі дев'ятеро звичайних людей без якоїсь зрозумілої причини скошено автоматичним пістолетом. Якщо не рахувати невпізнаного хлопця, я не бачу чогось особливого в жодному з цих людей.
— Ні, про одного з них не можна цього сказати, — мовив Мартін Бек. — Про Стенстрема. Що він робив у тому автобусі?
Ніхто не відповів йому.
Через годину Гаммар звернувся з цим самим запитанням до Мартіна Бека.
Гаммар зібрав у себе спеціальну групу, яка відтепер мала займатися тільки вбивством в автобусі. Вона складалася з сімнадцяти досвідчених криміналістів, якими керував сам Гаммар. Мартін Бек і Кольберг також входили до неї.
Вони обговорили зібрані досі факти, спробували проаналізувати становище й розподілили завдання. Після цього всі, крім Мартіна Бека й Кольберга, розійшлися. Гаммар запитав:
— Що Стенстрем робив у тому автобусі?
— Не знаю, — відповів Мартін Бек.
— Здається, ніхто навіть не знає, чим він взагалі займався останнім часом. Чи, може, ви знаєте?
Кольберг розвів руки й стиснув плечима.
— Не уявляю собі, — сказав він. — Виконував щоденні обов'язки. Мабуть, не робив нічого особливого.
— Останнім часом у нас не було багато роботи, — мовив Мартін Бек, — тому він досить часто був вільний. Перед тим він мав багато понаднормових годин, тож міг собі погуляти.
Гаммар якийсь час задумливо стукав пальцями по краю столу. Нарешті він спитав:
— Хто зв'язувався з його нареченою?
— Меландер, — відповів Кольберг.
— Думаю, що вам треба якнайшвидше поговорити з нею докладніше, — сказав Гаммар. — Принаймні вона може знати, куди він їхав. — Він замовк, а тоді додав: — Якщо, звичайно… — Він знов замовк.