— Як ви втекли після того, коли повбивали всіх пасажирів?
— Я подався пішки на схід по Норра Сташунсгатан, сів біля Гаги в таксі, забрав від контори машину й поїхав додому.
— А дорогою викинули автомат? — запитав Гунвальд Ларсон. — Не хвилюйтеся, ми його знайдемо.
Форшберг нічого не сказав.
— Що ви відчували? — знов запитав Ренн. — Коли стріляли?
— Я захищав себе, свою родину, свій дім і своє підприємство. Ви коли-небудь сиділи зі зброєю в руках, знаючи, що за п'ятнадцять секунд вам треба кинутись в окоп, повний ворогів?
— Ні, не сидів, — відповів Ренн.
— То ви нічого не розумієте! — крикнув Форшберг. — І годі вам патякати! Як такий йолоп може мене зрозуміти!
— Більше я не дозволяю робити допит, — втрутився лікар. — Його треба забрати на процедури.
Він натиснув на дзвоник, і до палати зайшли двоє санітарів. Форшберг і далі верещав, поки його ліжко викочували в коридор.
Ренн почав складати магнітофон.
— Ненавиджу таких падлюк, — раптом заявив Гунвальд Ларсон.
— Що?
— Я тобі скажу те, чого ніколи нікому не казав, — мовив Гунвальд Ларсон. — Мені шкода майже кожного, з ким мене зводить моя робота. Вони якісь зацьковані, жалкують, що взагалі народилися на світ. Не їхня вина, що вони нічого не розуміють, що їм не щастить у житті. Ось такі типи, як цей, руйнують їхнє життя. Самозакохані свинюки, які думають тільки про свої гроші, свій дім, свою родину і своє так зване становище. Які вважають, що можуть збиткуватися над іншими тільки тому, що їм пощастило посісти краще становище. Таких типів є безліч, тільки більшість їх не такі дурні, щоб душити португальських повій. Тому ми з ними ніколи не маємо справи. Нам доводиться бачити лише їхні жертви. Цей тип — виняток.
— Так, мабуть, ти кажеш правду, — мовив Ренн.
Вони вийшли з палати. В глибині коридора перед одними дверима стояли два поліцейські, схрестивши руки на грудях.
— Ага, це ви, — буркнув Гунвальд Ларсон. — І справді, ця лікарня вже на території Сульни.
— Ви його таки спіймали, — сказав Квант.
— Нарешті, — додав Крістіансон.
— Не ми, — сказав Гунвальд Ларсон. — Головну роботу виконав Стенстрем.
Десь через годину Мартін Бек з Кольбергом сиділи в кабінеті на Кунгсгольмен і пили каву.
— Власне, це Стенстрем довів до кінця справу Тереси, — сказав Мартін Бек.
— Так, — погодився Кольберг. — Тільки по-дурному зробив, що сам працював. І не залишив після себе жодного папірця. Дивно, що він так і не подорослішав.
Задзвонив телефон, Мартін Бек узяв трубку.
— Привіт, це Монсон.
— Де ти?
— У поліційній дільниці на Вестберзі. Я знайшов ту сторінку.
— Де?
— На Стенстремовому столі. Під папером, яким він накритий.
Мартін Бек нічого не сказав.
— А я думав, що ви тут усе перешукали, — докірливо сказав Монсон. — І…
— І що?
— Стенстрем зробив дві нотатки олівцем. Угорі в правому ріжку написав: «Покласти в папку: «Справа Тереси», а внизу стоїть прізвище «Б'єрн Форшберг» і запитальний знак. Це вам щось пояснює?
Мартін Бек не відповів. Він і далі тримав у руках телефонну трубку. Потім раптом почав сміятися.
— Чудово, поліцейський сміється, — мовив Кольберг і понишпорив рукою в кишені. — Ось тобі п'ятак.