— Що ти робиш? — спитав сухо Дарю.
Балдуччі, розгубившись, показав йому вірьовку.
— Не варто.
Старий жандарм завагався.
— Як хочеш. Ти хоч озброєний?
— У мене мисливська рушниця.
- Де?
— У скрині.
— Треба тримати її коло ліжка.
— Навіщо? Мені боятися нічого.
— Ти, хлопче, пришелепуватий. Якщо вони повстануть, ніхто не буде в безпеці, ми всі опинимося в одному мішку.
— Тоді я й боронитимусь. Я встигну побачити, як вони підходять.
Балдуччі розсміявся, потім вуса раптом знову прикрили ще білі зуби.
— Встигнеш? Гаразд. У цьому весь ти. Ти завжди був трохи схибнутий. Через це я тебе так люблю, мій син теж був такий.
По цих словах він вийняв револьвер і поклав його на письмовому столі.
— Залишаю тобі, на дорогу назад до Ель-Амера дві «гармати» мені не потрібні.
Револьвер блищав на чорному лаку стільниці. Коли жандарм знов обернувся до нього, учитель відчув запах людського тіла й кінського поту.
— Послухай, Балдуччі, — раптом озвався Дарю, — все це мені не до вподоби, а найбільше — оцей твій лебедик. Але я його туди не поведу. Битися буду, як доведеться. Але тільки не це.
Старий жандарм випростався і суворо глянув на нього.
— Ти робиш дурниці, — мовив він повільно.
— Мені самому це теж не до вподоби. Зв’язувати когось вірьовкою — до цього людина ніколи не звикне, це так, і мені навіть сором за це. Але ж. не можна дати їм робити, що заманеться.
— Я його туди не поведу, — повторив Дарю.
— Це, хлопче, наказ. Я повторюю тобі знову.
— Саме так. Передай їм, що я сказав: я його не поведу.
Балдуччі щось обмірковував з явним зусиллям. Тоді поглянув на араба і на Дарю. Нарешті зважився.
— Ні. Я їм не скажу нічого. Коли ти хочеш нас спекатися, роби, як знаєш, я на тебе не донесу. В мене наказ доставити в’язня, і я його виконую. А ти підпишеш мені зараз папір.
— Це зайве. Я не заперечуватиму, що ти лишив його мені.
— Не будь злий. Я знаю, що ти скажеш правду. Ти тутешній і ти чоловік слова. Але підписати тобі доведеться, таке правило.
Дарю відчинив шухляду, дістав пляшку з фіолетовим чорнилом, червону дерев’яну ручку з пером рондо, яке йому служило для уроків каліграфії, і розписався. Жандарм старанно склав папір і сховав його в нагрудній кишені. Потім рушив до дверей.
— Я проведу вас, — мовив Дарю.
— Не треба, — відповів Балдуччі. — Не пнись бути ґречним. Ти образив мене.
Балдуччі поглянув на араба, заціпенілого на одному місці, невдоволено засопів і обернувся до дверей. «Прощавай, сину», — мовив він. Двері за ним грюкнули. Балдуччі пройшов попід вікном і зник. Сніг приглушив його кроки. Кінь у дворі затупав і наполохав курей. За мить Балдуччі знову майнув попід вікном, ведучи коня за вуздечку. Він подався, не озираючись, до спуску і перший зник з очей, а за ним — кінь. Чути було, ніби м’яко покотився великий камінь. Дарю вернувся до в’язня, той сидів і далі нерухомо, але .очей з нього не спускав. «Зачекай», — сказав учитель по-арабському й пішов до своєї кімнати. На порозі він передумав, вернувся до письмового столу, взяв револьвер і засунув його до кишені. Потім, не озираючись, пішов до своєї кімнати. Довго він лежав випростаний на канапі, дивився, як поволі затягується хмарами небо, і дослухався до тиші. Саме цю тишу в перші дні його приїзду по війні переносити було найважче. Він просив тоді місце в маленькому містечку біля відрогів хребта, що відокремлював пустелю од високогір’я. Скелясті мури, зелені й чорні на півночі, рожеві й бузкові на півдні, окреслювали межу вічного літа. Його послали далі на північ, на самісіньке високогір’я. Спочатку йому нестерпна була самота й тиша на цих диких землях, населених лише камінням. Іноді борозни викликали думку про оброблені поля, але ці борозни були проорані лише для добування якогось каменю, потрібного для будівництва. Землю тут обробляли лише для того, щоб збирати каміння. Іншим разом виколупували кілька стружок землі, яка збиралася в заглибинах, і підживлювали нею миршаві сільські сади. .А все тому, що три чверті цього краю були вкриті камінням. З нього народжувалися міста, квітнули, потім зникали; по ньому проходили люди, любилися або гризли одне одному горло, потім умирали. В цій пустелі ніхто нічого не важив, ні він сам, ні його гість. А проте поза цією пустелею ні той, ні той — Дарю це знав — не міг жити по-справжньому. Коли він устав, з класу не було чути анінайменшого звуку. Він здивувався з цієї щирої радості, яку відчув на саму думку, що арабові пощастило втекти і що він опинився знову сам, і йому не треба буде нічого вирішувати. Але в’язень був тут. Він лежав, простягшись між грубкою і письмовим столом. Його розплющені очі дивилися в стелю. В цій позі видно було тільки його товсті губи, здавалося, ніби він закопилив їх спересердя. «Ходи сюди», — покликав Дарю. Араб устав і пішов за ним. У кімнаті вчитель показав йому на стільця, присунутого до стола під вікном. Араб сів, не спускаючи очей з Дарю.