Вивчаючи мозок самиці, Рой перебрав усі ділянки, які могли б зреагувати на подразнення. Вибрав одну і піддав її різкій дії. Майже водночас різні ділянки свідомості ожили, сприймаючи потік навколишньої інформації, і рівень мислення стрімко зріс.
Годиться!
Однак цього мало. Це ще не спонука до конкретної дії, а лише щипок. Рой недоладно завовтузився, бо його заполонили викликані ним же самим сильні почуття — не до себе, звичайно, а до двійника. Вони були такі прості, незрілі й неприховано ніжні, що він бридливо поспішив від них відкараскатися.
Ще один розум спрямував свою увагу на дитину. Якби Рой був присутній тут сам собою або якби його біологічний хазяїн не був такою немічною нікчемою, він би вже рвав і метав з відчаю!
О святі печери! Невже ці недоумки не дадуть зосередитися, щоб доконати свою справу?
Він затято вп’явся в другий мозок, активізуючи больові центри, — і тим відвадив його геть.
Чудово. Вже певний успіх, а не просто невизначена стимуляція. Адже вдалося очистити найближче оточення від зайвого розумового джерела.
Він повернувся до Техніка, що управляв літальним апаратом. Треба було з’ясувати подробиці щодо поверхні, над якою вони рухалися.
Що? Внизу вода? Рой швидко аналізував дані.
Вода! І далі теж вода!
Крізь прадавні Ступені до нього дійшов сенс назви «океан». Вона ожила, ця древня назва, яку передавали з покоління в покоління. Хто б міг подумати, що може бути така сила води!
Але коли це «океан», тоді ясно й те, що означав колись «острів». Рой увесь напружився, дошукуючись відомостей з географії. «Океан» був усіяний цятками суходолу, але треба було уточнити…
Раптом він закляк з подиву: дитинча стало рухатися через простір — самиця притисла його до свого тіла.
Через дитя уся повінь її почуттів захлеснула незахищений плин Роєвих думок.
Роя аж ніби дрож пройняв — він гидливо відсахнувся. Аби позбутися нав’язливих низьких емоцій, він напосів щодуху на больові клітини дитячого мозку.
І перестарався. Мозок засвідчив розсіяні болі, і враз майже всі досяжні для спостереження інтелекти довкола зреагували на спричинені двійником коливання атмосфери.
З досади Рой спробував затамувати біль, але тільки викликав ще сильніший напад.
Через роз’ятрений, огорнений імлистою пеленою розум реципієнта він стежив за ходом думок Техніка, щоб не випав з поля уваги і не урвався цінний зв’язок.
Він трохи охолов і зміркував, що саме зараз найкраща нагода діяти. В запасі лишалося хвилин двадцять. Ще буде не один шанс, але такого сприятливого навряд чи дочекаєшся. І все-таки Рой не зважився на спробу скерувати дії іншої істоти, поки в стривоженому мисленні посередника панував неймовірний розгардіяш.
Він знову замкнувся, заглибився в себе, підтримуючи тільки слабкий зв’язок із спинномозковими клітинами, вичікував.
Спливло кілька хвилин, і мало-помалу він почав відновлювати контроль, розширюючи зону зв’язку.
Залишалося п’ять хвилин. Рой вибрав об’єкт.
7
— Здається, йому трохи краще, бідненькому, — зауважила стюардеса.
— Він ніколи так не поводився, — крізь сльози запевняла Лаура. — Розумієте, ніколи.
— Либонь, закололо в животику.
Пані Елліс припустила інше:
— Вередує, бо надміру закутаний.
— Може, й так, — погодилася стюардеса. — У салоні дуже тепло.
Лаура розвинула ковдру і підкотила довгу сорочечку, аби видно було, як здіймається опукле рожеве пузце. Волтер усе ще пхинькав.
— Давайте-но я допоможу вам переповити, — запропонувала стюардеса. — Він геть мокрий.
— Дуже прошу, зробіть таку ласку.
Майже всі сусіди по салону, що були позривалися зі своїх місць, знову посідали. Пасажири, що сиділи поодаль, перестали витягувати шиї.
Пан Елліс залишився у проході разом з дружиною. На підлозі він щось запримітив.
— А гляньте-но сюди!
Лаура з стюардесою були заклопотані пелюшками і не почули, а пані Елліс не звернула уваги на чоловіка просто через те, що в неї було так заведено.
Пан Елліс давно звик до такого ставлення, і вигук його менш за все призначався дружині. Нахилившись, він почав посувати до себе з-під крісла коробочку.
Пані Елліс невдоволено зиркнула додолу:
— Ах, боже мій, Джордже, не тягни речей з чужого багажу. Сядь! Ти заважаєш.
Зніяковілий, пан Елліс випростався.
Лаура підняла очі, все ще червоні й вологі:
— То не моє. Я навіть не знала, що під сидінням щось є.
Стюардеса теж відірвала погляд від немовляти, що досі скімлило, і спитала:
— Що там?
Пан Елліс знизав плечима:
— Якась коробочка. Його дружина не вгавала:
— Ну а тобі яке діло до неї, господи?!
Пан Елліс розмірковував, як би виправдатися. Він і сам не знав, нащо йому здалася та коробочка.
— Та я просто подивитися, що воно таке.
Стюардеса сповила немовля.
— От і готово. Лялечка сухісінька і, будьте певні, за хвилину буде так веселитися, що ви здивуєтеся. Правда, пустунчику?
Але пустунчик не переставав рюмати. І відвернув носа від пляшечки, яку йому знову підсунули.
— Дайте-но, я трохи підігрію. — Стюардеса взяла молоко і пішла до себе.
Пан Елліс нарешті зважився. Рішучим рухом підняв коробочку й поклав її на бильце крісла так, щоб не впала. На насуплену дружину він навіть не позирнув. Пояснив:
— Нічого такого лихого я не чиню. Просто собі розглядаю. Цікаво, як-не-як, з чого ця штука виготовлена.
Він постукав по ній кісточками пальців. Ніхто із пасажирів по сусідству не звертав ані найменшої уваги ні на пана Елліса, ні на коробочку. Немовби щось відключило в них усякий інтерес до його знахідки. Навіть пані Елліс, балакаючи з Лаурою, байдуже відвернулася від чоловіка.
Пан Елліс перевернув коробочку і знайшов отвір, куди якраз міг би увійти палець. Він здогадувався, що десь мусить бути отвір, хоча й не зміг би пояснити, чому йому кортить совати палець у незнайомий предмет.
Обережно поліз туди. Намацав усередині знадливу кнопку. Натиснув.
Коробочка задрижала, вилетіла йому з рук і пронизала бильце крісла.
Пан Елліс ще встиг помітити, як вона пройшла крізь підлогу, нітрохи її не пошкодивши, — і все. Поволі він витяг перед себе руки і глянув на долоні. Далі опустився на коліна і помацав підлогу.
Стюардеса, що повернулася з пляшечкою, чемно поцікавилася:
— Ви щось загубили?
Пані Елліс сердито блимнула на чоловіка:
— Чого ти там повзаєш, Джордже?
Той підвівся. Розгублено пробелькотів:
— Коробочка… Вислизнула, упала…
— Яка коробочка? — здивувалася стюардеса.
— Можна пляшечку? — попросила Лаура. — Затих мій малий.
Волтер, широко роззявивши рота, упіймав губами соску і, пускаючи бульки, став жадібно ковтати молоко.
Лаура засяяла від радості:
— Схоже, минулося.
Вона подякувала за чуйність стюардесі й пані Елліс.
— Аж самій не віриться. Ніби хтось дитя був підмінив.
— Усе буде гаразд, — заспокоювала пані Елліс. — То, либонь, напад повітряної хвороби… Ти нарешті сядеш, Джордже?
Стюардеса всміхнулася: