— Скільки я матиму часу?
— Активізатор Резонансу розрахований на дванадцять годин безперервної роботи. Тобі треба укластися години в дві. Тільки-но Станцію Прийому буде ввімкнуто, ти вмить повернешся назад. Ти готовий виконати завдання?
— Готовий.
Ган провів Роя до кабіни з матового скла. Рой зайняв своє місце, поклавши кінцівки у відповідні заглиблення. Чутливі вусики занурив у ртуть для кращого контакту.
— А що коли я потраплю в істоту, яка ось-ось помре?
Ган рихтував регулятори.
— Перед смертю будь-яке розумове поле так спотворюється, що резонансу з ним не виходить.
— А якщо істоту спіткає нагла смерть?
— Думали і про це. Тут уже нічим не зарадиш, але ймовірність такої швидкої смерті, яка б не дала тобі часу ввімкнути Станцію інтелектуальним зусиллям, менша за одну трильйонну. Хіба що небезпеки незвіданої поверхні такі вже смертельні, що нам годі й здогадатися… Тобі лишається одна хвилина.
Останнє, про що Рой устиг подумати перед переміщенням, була чомусь Венда.
5
Здригнувшись, Лаура прокинулась. Що трапилося? Її ніби хтось голкою штрикнув.
Мружачись від сонця, що перемістилося на захід і сліпило, вона зашторила ілюмінатор і схилилася над люлькою Волтера.
О цій порі він звичайно спав, а зараз лежить з відкритими очима. Лаура глянула на годинник. Так і є: проснувся занадто рано. До годування ще добра година. Взагалі суворого режиму годування вона не дотримувалася: кричить дитя, просить їсти — чому б не дати? Але синок її був пунктуальний і не збивався, їв точно по годинах.
Кумедно наморщивши носа, Лаура запитала:
— Зголоднів, любчику?
Дивно, але Волтер ніяк не зреагував. Лаура чекала, що він усміхнеться. Їй хотілося більшого: щоб син засміявся, обхопив її за шию пухкенькими рученятами, потерся об неї носиком, сказав: «мамо», — та для цього він іще замалий. Але всміхнутися він міг — і от не всміхнувся.
Вона легенько постукала його пальцем по підборіддю, що завжди тішило малюка.
Та зараз він тільки лупав на матір оченятами.
Лаура занепокоїлася:
— Хоч би не заслаб.
Глянула на пані Елліс. Та відклала журнал.
— Що з ним, голубонько?
— Не знаю. Дивиться і не ворухнеться.
— Певне, втомився, бідолашний.
— Тоді б він міцно спав.
— Тут для нього все навкруги незвичне. Мабуть, через те й не спиться.
Пані Елліс піднялася, ступила через прохід і теж схилилася над Волтером.
— А що, дуже все тут цікаво тобі, маленький шибенику? То-то й воно. Дивуєшся, де твоє ліжечко і гарненькі смішні картинки на шпалерах? Гусь-гусь-гусь, манюнький! — зробила вона губами.
Волтер відвів погляд від матері й похмуро втупився в пані Елліс.
Та раптом випросталася, обличчя їй звело судомою. Приклавши руку до чола, вона тихо вимовила:
— Ой лелечко! Що за паморочливий біль!
— Як ви гадаєте, він голодний? — запитала Лаура.
— Господь з вами! — Пані Елліс уже відпускало. — Голодні діти не мовчать. З ним усе гаразд. Я сама трьох викохала, голубко, і знаю.
— Попрошу-но я все-таки стюардесу підігріти ще одну пляшечку.
— Що ж, робіть як знаєте.
Коли стюардеса принесла пляшечку, Лаура взяла Волтера з люльки.
— Поїж, синку, потім я тебе переповию, а тоді…
Лаура вмостила голівку малюка собі на руку, ніжно чмокнула в щічку, пригорнула і, приклавши соску до ротика, почала заколисувати Волтера.
Раптом пролунав дикий вереск.
Волтер, широко роззявивши рота, несамовито розмахував руками з розчепіреними пальчиками, потім усе його маленьке тільце заціпеніло ніби при корчах, — а тоді в ґвалт! Дитячий виск рознісся по всьому салону.
Лаура і сама зойкнула. Пляшечка, випорснувши з рук, упала й розбилась, молоко розпливлося білою плямою.
Пані Елліс аж підскочила. Ще кілька пасажирів посхоплювалися з місць. Прокинувся пан Елліс, що був закуняв.
— Що скоїлося? — переполохалася пані Елліс.