Якусь хвилину панувало мовчання.
— І це весь проект? — спитав Самборський.
— Весь.
— Значить, він хоче просвердлити чверть земної кулі і пустити по цій трубі поїзди?
— Так.
— Мало не перпетуум-мобіле,[5] -пробубонів астроном.
— Не зовсім так, — заперечив Макаренко. — Теоретично це можлива річ, Якби з цього тунелю викачати повітря, щоб воно не опиралось рухові поїзда, і усунути тертя на вісях поїзда і між його колесами та рейками, то можна було б, чого доброго, проїхати з Москви до Тихого океану за вісім годин, а то так і швидше.
— І не тільки це, — підхопив Самборський. — Ти, Ярославе, хоч і будівник тунелів, а забув, що середина такого тунелю пролягатиме на кілька сот кілометрів під земною поверхнею. Уявляєш, яка там температура?.. Адже в найглибшій шахті світу, яка не досягає й двох кілометрів, така задуха стоїть… А на глибині в сотні кілометрів всі метали розтопляться.
— А я й не стверджую, — посміхнувся Макаренко, — що при сучасному стані техніки практичне здійснення цього тунелю можливе.
— А мені цей проект подобається, — заявив Шелемеха. — Не знаю, чи можна його зараз здійснити і скільки такий тунель коштуватиме, але це був би ідеальний шлях. На випадок війни ніякі авіабомби його не пошкодили б. І що з того, що поїзд своїм ходом не досяг би другого кінця тунелю?
— Так можна ж підштовхнути, — втрутився Гопп, що досі мовчав. — Пустіть електропоїзд, і він піде цим тунелем з колосальною швидкістю і мінімальною затратою енергії. Я підтримую цей проект… хоча б для фантастичного нарису в “Зорі”. — І Гопп подивився на мене.
Я вдячно йому вклонився.
— Хіба що для фантастичного оповідання, — звернувся до фізика Макаренко. — Ви ж уявляєте собі нереальність цього задуму. Тунель на кілька тисяч кілометрів завдовжки з заглибленням до тисячі кілометрів! Сімплонський тунель в Альпах-найдовший зараз у світі— має коло двадцяти кілометрів. Будували його кілька років, і коштував він величезних грошей. А ви хочете збудувати тунель в чотириста чи п’ятсот раз довший. Це надто грандіозне завдання. Це буде, можливо, через сто п’ятдесят — двісті років, а може…
— Засперечалися, — почувся голос Барабаша, що звертався до Ліди.
Він підійшов до неї і став за стільцем. Дівчина досадливо відмахнулась. Вона уважно стежила за Макаренком, не одриваючи від нього очей.
— Я з тобою не згоден, — перебив Макаренка Самборський. — Для нашої техніки в принципі це цілком можливо.
— А чи уявляєш ти, скільки самого грунту довелося б розкопати, пробиваючи такий тунель?
— На будівництві Панамського каналу було вибрано двісті дванадцять мільйонів кубометрів, — вставив Макуха.
— Не може бути! — заперечив Барабаш.
— Факт! — обурився географ.
— Лікарю, не сперечайтесь, — безапеляційно заявив Самборський. — Мова йде не про вашу спеціальність.
— Самборський має рацію, — знов заговорив Макаренко. — Можливо, зрештою, що високу температуру глибин землі ми і змогли б подолати нашими генераторами низьких температур. Ми вже вміємо в промислових масштабах добувати холод, близький до абсолютного нуля… Але що ми знаємо про сейсмічний[6] стан глибин?
— Тобто?
— Ми нічого не знаємо про рухи глибинних шарів земної маси… Ні, практично проект цього юнака нині абсолютно нездійсненний… Але…
Макаренко замозк і глибоко замислився.
— Але що? — раптом нетерпляче спитала Ліда.
Макаренко поволі підвів голову й глянув на неї.
— Але ми могли б прокласти абсолютно прямий тунель між Москвою й Далеким Сходом на рівні, скажімо, поверхні моря. І це дало б нам змогу прискорити рух поїздів настільки, що дістатися берега Тихого океану стало б справою не днів, а годин… Аркадію Михайловичу, чи можна у вас дістати фізичну карту Радянського Союзу.
— Будь ласка, у мене в кабінеті.
— Ярославе! — раптом скрикнув Самборський. — Ти маєш рацію. Зараз я принесу карту.