Наша флагманська машина деякий час ішла на поверхні, обстрілюючи тилові резерви. Але ось навколо нас почали падати важкі снаряди. Ворог намагався обстріляти літостат з великих гармат. Коли перші осколки задріботіли по броні нашого корабля, це ще було байдуже. Але раптом один із снарядів влучив у машину. Ми здригнулися від сильного струсу, і командир дав наказ негайно зариватися в землю.
В машині були перші поранені. Я не бачив їх, лише чув, як Тарас сповіщав про це телефоном Барабаша. Поранені знаходилися в кормовому приміщенні по лівому борту. Саме туди ударив перший, а потім другий снаряд, коли ми ховалися під землю.
В нашу кабіну зазирнув Барабаш. Він був блідий, голос його звучав суворо, а очі горіли якимись вогниками, яких ще ніколи не доводилося спостерігати в цієї флегматичної людини. Він просив викликати санітарну машину, щоб відрядити поранених в госпіталь.
Передати його прохання я міг, але щоб до нас швидко підійшов санітарний літостат, це було неможливо. Я пояснив Барабашеві свою думку.
До нашої розмови прислухався Ярослав Макаренко.
— А що трапилося? — спитав він Барабаша.
— Одному з поранених треба зробити складну операцію, — пояснив лікар. — Інакше він не проживе і двох годин. Тут це зробити неможливо.
— А коли б викликати броньований санітарний автомобіль?
— Якщо це можливо…
Макаренко переговорив з флагманом, і я дістав розпорядження передати на поверхню виклик санітарного броньовика. Було умовлено про місце зустрічі. Цей санітарний автомобіль мав супроводити танки середньої ваги, що йшли за танками прориву.
Через годину ми знов були на поверхні. Я припинив роботу на своєму апараті і передав свої обов’язки радистові. Скориставшись цією перервою, попросив дозволу піднятися на верхню палубу. Мені дозволили, я залишив кабіну і вийшов на повітря.
До нас наближалися танки. На ближчому з них тріпотів червоний прапорець. Це були наші. Ми стояли серед руїн якогось міста. Всі будинки перетворені на гори щебеню та уламків. Скільки сягало око, ніде не було видно жодної цілої деревини. Сталевий ураган попередніх тижнів зрівняв усе з землею, повиривав глибочезні ями.
Але найстрашнішим були численні трупи, що валялися навколо. Зовсім недавно тут проходили люди, які потрапили під артилерійський обстріл. Вони були страшні, ці понівечені мертвяки, розкидані голови, руки, перемішані з землею шматки м’яса і одежі.
Поруч мене стояв Барабаш. Обличчя його вкривала смертельна блідість. Він, здається, щось шепотів. Лише одне слово я розібрав:
— Війна…
І в тому слові відчувалась величезна ненависть.
17. ОСТАННІЙ БІЙ
Протягом місяця лінія фронту відсунулась на тисячу кілометрів і перетворилась на оборонні острівці, розкидані на території Західної Європи. Гуркотіли останні залпи невеликих фортець, які здавалися одна за одною. Ніщо не могло встояти перед підземними бойовими кораблями, які вирішували долю війни, незважаючи ні на авіацію, ні на важку артилерію, ні на атомні бомби.
Було зрозуміло, що наближався кінець війни.
Протягом місяця я перебував у флагманській машині, яка все частіш і частіш з’являлась на поверхні, щоб піддати обстрілу наземні об’єкти. Все менше доводилося літостатам зариватися, бо глибинні оборонні лінії були не так близько одна за одною. Та ось бойові машини спинилися перед останньою лінією, що будувалася і зміцнювалася протягом багатьох років. Вона мала ім’я легендарного звитяжця дофеодальних часів. Це остання надія ворога.
Як завжди, наступ почався на світанку. Літостати стояли готові до атаки, глибоко зарившись у землю. Тут ворог побудував численні укріплення. Залізобетон завтовшки в десятки метрів, глибоко закопані фугаси, спеціальні електричні загороди, щоб, коли на них наскочить літостат, вони розрядилися, запалили терміт і викликали нестерпну спеку в машинах. Але ніщо не могло стримати підземних бойових кораблів. Вони пробивались повільніше, частина залишалася пошкоджена, але більшість проривала останню оборонну лінію й руйнує її.
Коли флагманська машина виповзла на поверхню і командир почав шукати в перископ об’єкти для обстрілу, він побачив кілька білих прапорців.
Флагман не випустив жодного снаряда. Ще чулися поодинокі постріли з окремих машин, але й вони поволі стихали. Тимчасом літостатів, що виповзали з землі, ставало дедалі більше.
Раптом над головами загули літаки. Хвилина настороженості. Так, це ворожі бомбовози. Вони кидають не білі прапорці, а бомби. Швидко зачиняються кабіни літостатів. Одні машини поспішають закопатися, інші відкривають огонь із своїх зеніток. Але черговий радист передає флагманові, що наближаються радянські літаки.