За хвилину Черняк повернувся:
— Товариші, зайдіть сюди, — сказав він схвильовано.
Охоплені тривогою, ми рушили у вагон.
— Хлопчика нема, — чувся голос Черняка. — Але на третій полиці над його місцем залишився чемоданчик.
Коли ми спинилися біля дванадцятого місця, — це була верхня полиця, — Черняк запропонував відімкнути чемоданчик і по речах зиявити, кому він належав. Але провідник не погодився, резонно посилаючись на те, що в таких випадках треба викликати представника залізничної міліції і в його присутності скласти офіціальний акт.
Тимчасом я нахилився і, глянувши вниз під полицю, помітив калоші. Оглянувши нову знахідку, ми прийшли до висновку, що вони можуть належати хлопцеві років тринадцяти-чотирнадцяти.
— Е-е, погана справа, — бідкався провідник. — Хлопець, мабуть, відстав. Вийшов десь на попередній станції і не встиг сісти на поїзд.
Довелося забрати чемоданчик та калоші і разом з провідником іти до чергового залізничної міліції. Там чемодан відімкнули і виявили, що він справді залежить Тарасові Чутю. В чемодані лежали його учнівський квиток і зошит з підписом.
На наше прохання було послано телеграми на попередні станції з запитом, чи не знають там про пасажира Тараса Чутя, який відстав від поїзда номер шість на шляху із Стародніпровська.
— Відповіді раніш як через дві-три години не одержимо, — сказав черговий по міліції.
Залишатися на вокзалі не було чого. Ми сіли в машину і рушили додому, розмовляючи про хлопця. Аркадій Михайлович картав себе за те, що, викликавши Тараса, не подбав, щоб його супроводив хтось із дорослих.
— Не хвилюйтесь, — заспокоював його Черняк, — завтра вранішнім поїздом буде тут. Мало хіба трапляється, що відстають від поїзда?
Машина спинилась на вулиці Червоних ботаніків. Тут мали вийти професор і Ліда.
— Коли Станіслав повертається? — спитав я дівчину.
— Станіслав сьогодні приїхав. Я забула вам про це сказати. Зайдіть. Брат буде радий вас бачити. Він ще не спить. У кабінеті світиться.
Мене здивувало, як це Ліда забула про приїзд брата. І говорила вона якимсь байдужим тоном, навіть не дбаючи, щоб це виглядало ввічливо.
Все ж таки я вирішив піти з нею, щоб побачити Станіслава. Правду кажучи, я вже скучив за ним.
Майор справді зустрів мене дуже радо, хоча була вже перша година ночі. Він з інтересом вислухав розповідь про Тараса Чутя і попросив розказати, що нового в місті.
Я розповів про засідання комітету, про виступ інженерів, про активність Черняка, про свої думки з приводу цього. Він уважно слухав. Наприкінці я спитав, що сталося з Лідою, чого вона така сумна.
— Неприємності, — відповів Станіслав, ураз нахмурившись.
— Які? Це не секрет?
— Ні. Вона дуже хвора.
— Що з нею? — скрикнув я.
— Діабет.[9]
— Хіба це так страшно?
— Вилікуватися, очевидно, не можна. Правда, коли весь час лікуватися, років з двадцять проживе… Погана історія…
— Як же це сталося?
— Та Барабаш давно вже підозрював. Як тепер вияснилось, він колись зустрічав лікаря, який доглядав Ліду на курорті, і той сказав, що, на його думку, у неї діабет. Я вже точно не знаю. Тепер уся надія на ендокринологічний[10] інститут.
— Зовсім погана історія…
Станіслав помовчав.
— Не будемо про це говорити. Все одно не допоможемо… Краще я тепер розкажу тобі про деякі новини.
— Я слухаю.
— Сьогодні на засіданні уряду академік Саклатвала робив доповідь про тунель. Прийнято постанову про створення проектного комітету. Черняк і Довгалюк — члени комітету. Кандидатуру ботаніка обстоював Саклатвала. Не знаю, що він там робитиме. В комітеті є представники від озброєних сил. Один з них… я. До весни проект мусить бути закінчений. За проект відповідають Макаренко і Самборський.
— Черняк про це знає?
— Ще ні. Завтра знатиме.
— Завтра буде в газетах?
— Ні. В газетах про це повідомлять, як почне працювати пресбюро комітету.
— Буде таке бюро?
— Визнали за доцільне організувати. Всі відомості для преси лише через нього. І взагалі, поки проект не буде закінчений, писати треба менше, бо це ще експериментальна робота. Ну, та про пресбюро ти завтра знатимеш краще за мене.
— Звідки?
— Завідувачем рекомендовано тебе. Якщо погодишся, завтра Саклатвала підпише наказ.
Я був надзвичайно здивований.
— Чому мене? — допитувався я у Шелемехи.
— З моєї рекомендації. Академік одразу підтримав. Як журналіст ти досить популярний.
10
Ендокринологія — відділ фізіології і медицини, що вивчає залози внутрішньої секреції і розробляє методи їх лікування.