Через півгодини ми під’їхали до червоного триповерхового будинку, що височів серед маленького гаю. Ми пройшли через хвіртку в залізних воротях, нікого не зустрівши. Лише зійшовши на ґанок і відчинивши двері до вестибюля, побачили, нарешті, швейцара та кількох відвідувачів. Швейцар не звернув на нас ніякої уваги, коли не рахувати його пильного погляду, спрямованого на наше взуття. Очевидно, його найбільше цікавила чистота ніг відвідувачів. Та переконавшися, що тут усе в порядку, він не поспішаючи поновив розмову з якоюсь бабусею. Не встигли ми розглянутися, як до вестибюля ввійшла сестра. Аркадій Михайлович підійшов до неї і чемно запитав:
— Скажіть, будь ласка, де можна бачити лікарку Корсакову?
Сестра подивилась на нього і поцікавилась:
— Ви — професор Довгалюк?
— Так. Мене просили сюди приїхати.
— Ми нетерпляче на вас чекаємо. Зараз я попрошу сюди лікарку.
До цієї розмови прислухався один з відвідувачів — юнак, що сидів у кутку. Щойно сестра вийшла, він попрямував до Аркадія Михайловича.
— Я теж на вас чекаю, професоре, — сказав він. Довгалюк здивовано глянув на нього.
— Моє прізвище Маковський, — сказав юнак. — Адріан Маковський.
— Перепрошую, — відповів Аркадій Михайлович, оглядаючи юнака з голови до ніг. — Але ж ви, як я бачу, цілком здоровий!
— Я? Атож, здоровий. Мене сюди викликали.
— І вас викликали?
— Головний лікар викликав у справі мого паспорта.
Тут пам’ять у мене зовсім прояснилась. Я згадав, що читав у газеті оголошення про загублені документи, і там було оце саме прізвище — Маковський.
— Я загубив паспорт, — тим часом говорив юнак, — чи, може, його в мене вкрали. Позавчора про це було оголошення в газеті, а сьогодні до мене подзвонили, покликали сюди й сказали, щоб я ждав вас. Ви знаєте, де мій паспорт?
Аркадій Михайлович подивився на мене поверх окулярів, потім повернувся до юнака, безпорадно розвів руками й сказав:
— Вперше, голубе мій, чую і про вас і про ваш паспорт. Ось послухаємо тих, хто нас обох сюди викликав.
Повернулася сестра.
— Скидайте, будь ласка, пальто і вдягайте халат, — запропонувала вона професорові. — Підемо до палати. Лікар жде вас коло хворого.
— Зо мною цей товариш, — показав Аркадій Михайлович на мене.
— Товаришеві так само буде халат.
Ми переодяглись, і сестра повела нас на другий поверх. В кінці довгого коридора вона відчинила перед нами двері з номером 32.
У великій кімнаті з голими стінами стояло три ліжка. Два були порожні, на третьому лежав хворий. До нього схилилася русява жінка в халаті.
Тільки ми ввійшли, вона посміхнулась професорові і сказала:
— Добридень, Аркадію Михайловичу. Я не бачила вас десять років, але впізнала відразу. Коли я вчилась у школі, ви викладали нам ботаніку.
Довгалюк не впізнав, мабуть, свою стару ученицю, але дуже привітно потиснув їй руку.
— Дуже приємно. Я до ваших послуг.
Погляд лікарки сковзнув по мені. Вона запропонувала професорові:
— Прошу вас підійти до хворого й глянути на нього. Він непритомний зараз… Чи знаєте ви його?
Схилившись разом з професором над хворим, я пильно вдивлявся в його обличчя. Оскільки бинти дозволяли розгледіти його, то був підліток з блідим кирпатим носом і тонкими, міцно стуленими губами.
— Аркадію Михайловичу, ви бачили його фотографію? — спитав я.
— Бачив… Та хіба по ній упізнаєш?
Ми обидва думали про Тараса Чутя, але ж обоє ми ніколи його не бачили. Фотографію хлопця показували Аркадію Михайловичу в стародніпровському дитбудинку.
— Може, й він, — промовив нарешті професор, але в словах його певності не було. — Попрошу вас, — звернувся він до лікарки, — покажіть мені його уші.
Спритні пальці лікарки обережно відігнули марлю, і з-під неї показалось спершу одне, а потім і друге вухо. Мене вони нічим не вразили. Але Аркадія Михайловича огляд їх цілком задовольнив.
— Бачите, — прошепотів він, — уші без мочок. А верх лівого наче ледь-ледь зрізаний.
Лікарка, сестра та й я дивились на професора, нічого не розуміючи.
— Це його прикмети, — пояснив нам він, але зрозумів його тільки я. — Про них мені сказали в стародніпровському дитбудинку. Це — він. Він, він, — повторював схвильований професор.
— Ви його знаєте? — спитала сестра.
— Це — Тарас Чуть, — відповів професор, не спускаючи очей з хворого.
— Так він — не Адріан Маковський? — спитала лікарка.
— Ні, Адріан Маковський стоїть у вестибюлі. А це — Тарас Чуть… Але скажіть же про стан його здоров’я і як він потрапив до вас.