— Це інтересно, — байдуже промовив я.
— Ми посилаємо спеціальну технічну місію за кордон для ознайомлення з тамтешнім тунелебудівництвом та різними технічними новинами. До складу місії входитимуть багато спеціалістів, які щодва-три місяці будуть мінятися. Потрібен відповідальний секретар місії, що пробуде за кордоном не менше року. Йому доведеться дуже багато подорожувати… Саклатвала просив мене спитати, чи згоден ти поїхати таким секретарем?
— Ти міг би відповісти й не питаючи. Що може бути цікавішого, як подорож навколо світу!
Мабуть, очі в мене заблищали, бо Черняк засміявся.
— Отже, — наказав він мені, — подзвони завтра до секретаріату Саклатвали.
Антон Павлович кивнув, збираючись одійти.
— А як проект? — спинив я його. — Чий варіант? Макаренка чи Самборського?
Черняк трохи помовчав.
— Здається, уряд передав усе на розгляд Саклатвали. Офіціально ні той, ні другий варіант не затверджено. Є третій варіант, самого Саклатвали. Та він… віч мало чим відрізняється від варіанта Макаренка.
— Гм… Дивно.
— Я сам дивуюсь. Цей молодик зумів під’їхати до старого і має, видно, на нього великий вплив. Але варіант Макаренка не можна було затверджувати. Проти нього всі, крім Саклатвали та військових. Останні, власне, зайняли позицію нейтралітету.
Гості вимагали редактора, і ми не могли більше розмовляти.
Я повернувся на своє місце схвильований, піднесений. В моєму мізку вже спливала уява про пароплави, літаки, поїзди, автомобілі, що проноситимуть мене по океанах та континентах, про великі міста обох півкуль. О третій годині, в розпалі танків, я вирішив їхати додому, бо танцюю не дуже добре: дами не зацікавлені в такому кавалері.
Догадов, що був уже в високопіднесеному настрої і не дуже міцно тримався на ногах, поїхав мене проводжати.
Незважаючи на пізній час, на вулицях було шумно й людно, світилися різнокольорові ліхтарі, на майданах спалахували фейерверки, ракети полосували небо. Погода змінилася на краще. Похолодало, падав сніжок.
В готелі теж зустрічали Новий рік. Двері ресторану були широко відчинені. Там грала музика, а деякі пари танцювали навіть у вестибюлі.
Як тільки ми опинились у номері, Догадов витяг з кишені пляшку шампанського і зажадав, щоб ми випили за його від’їзд.
— Слухай, — сказав він мені, — Антон Павлович говорив, що ти теж кудись їдеш… Куди саме?
— Мабуть, за кордон.
— Що ти? Здорово… За це треба розкубрити ще одну пляшку… Заздрю тобі. І надовго?
— Встигну скучити.
Ми ще пили, і він пішов від мене десь коло п’ятої. Я нічого не пам’ятав, крім останніх його слів, які він сказав, коли я проводжав його до виходу:
— Знаєш, Олексо, цей Макаренко або щось страшне, або геніальна людина.
15. ТАРАС ЧУТЬ
Я прокинувся від стуку в двері. Годинник показував п’ять хвилин на десяту. Я чортихнув несподіваного відвідувача, що розбудив мене. З’являтися в такий ранній час першого січня було просто нахабством. Спершу я хотів удати, що сплю, але в двері сипалися рівномірні, недуже гучні, але й не тихенькі удари. Довелося підвестися й одчинити.
За дверима стояв Макаренко. Молодий чоловік попросив пробачення:
— Ви на мене не гнівайтесь, що я вас так рано збудив, але через годину я залишаю готель.
— А що трапилось?
— Мушу бути в інституті, а завтра виїжджаю в Іркутськ у справах будівництва.
— Прошу, прошу. Пробачте, що неодягнений, але я недавно ліг. Зараз почну розшуки.
«І часу в нього небагато, — подумав я, — ну що, коли не знайду?»
Взагалі надії знайти лист раніш ніж через кілька годин у мене не було. Сказати ж цього я не одважувався. Інженер стояв серед кімнати. Запропонувавши йому стілець, я підійшов до столу і одсунув середню шухляду. Уже кілька разів перед тим я оглядав її, але листа не знаходив. Проте у мене було правило шукати скрізь, перебираючи кожний аркуш, кожну дрібницю. Так вчинив і тепер. В шухляді лежало кілька журналів. Підняв один, другий І з полегшенням зітхнув. Там лежав лист Ліди. Я тут же віддав його Макаренкові.
Він подякував, потиснув руку і, сказавши, що сподівається бачити мене в Іркутську, вибіг з кімнати.
Подивившись ще раз у шухляду і розвівши руками, я хотів знову бухнути в ліжко, але задзвонив телефон. Говорила секретарка академіка Саклатвали. Він викликав мене до себе сьогодні на восьму годину вечора.
Слідом за першим разом телефон задзвонив удруге. На цей раз я впізнав голос Аркадія Михайловича.