Макаренко замовк.
Ні, цей інженер говорив нісенітниці, як справді міг би говорити лише сильно закоханий юнак. Безперечно, його терзали ревнощі. Безперечно, що він дуже любив Ліду. В його словах звучала і сила волі і якась дитяча непослідовність. Так принаймні здавалося мені.
Я Хотів був сказати, що не згоден з його висновками, що глибоко переконаний, що Ліда любить саме його.
— Знаєте що? — звернувся я до інженера.
— Ні, не знаю і знати не хочу. Мовчіть. Я не можу і не повинен міняти свого рішення. Я сказав вам про це тому, що людині важко весь час лишатися на самоті із своїми думками. Може, я навіть і шкодуватиму потім… Хочу вірити, що колись ви зрозумієте мене і, не розповідаючи Ліді про нашу розмову, хоч трохи захищатимете, якщо вона буде поганої думки про мене.
Що міг я йому на це сказати?
Скоро після того ми встали і, пройшовши через порожній бульвар, мовчки розпрощалися вже в коридорі нашого готелю.
В моїй кімнаті були спаковані речі, все готове до від’їзду. Треба було виспатися з останню ніч перед далекими мандрами, але мені не спалося. Я довго думав, лежачи в ліжку, про Макаренка, людину енергійну, розумну, людину, яка приваблювала й дратувала мене.
Лише перед ранком думки повернулися до подорожі і я заснув.
Частина друга
1. НА БАТЬКІВЩИНІ
Удосвіта наш пароплав залишив за собою острів Руський, обминув мис Поворотний і, йдучи повз Егершельд, приготувався віддати якір в бухті Золотого Рогу.
Високо по горбах, над осяяним ранішнім сонцем Владивостоком, танули ріденькі пасма туману. В бухті, де біля причалів стояли численні пароплави, зачиналося метушливе денне життя: порушуючи спокій, бігли невеличкі катери і повільно повзли буксири.
Я стояв на палубі без шапки, роздягнений, міцно стискав руками фальшборт[12] і з сповненим радості серцем озирав берег, місто, бухту. Гребці на невеликому кунгасі,[13] що пропливав близько нас, береговий матрос, що привітально махав нам рукою, димок над комином якогось будинку, навіть вода в бухті — все це було милим і рідним, чого я давно вже не бачив. Хотілося зробити щось незвичайне.
Громохкий гудок врізався в ранішній шум порту. То наш пароплав сповіщав про своє прибуття. Враз стих гуркіт машин. Боцман з матросами готувалися закидати на берег швартові кінці та спускати на воду м’які кранці, що мали захищати борт пароплава.
От ми й пришвартувались.
Скоренько потиснувши руки друзям з екіпажу «Чорноморця», я зійшов трапом на рідну землю. Батьківщина зустріла мене сонячним ранком, кількома носіями, привітними службовцями порту і миловидною дамою в сірому костюмі та брилі з широкими крисами. Дама явно поспішала.
— Добридень, Олексо Мартиновичу! — раптом крикнула вона до мене. — Ви прибули на дві години раніш.
Це мене здивувало. Я ніяк не сподівався, що мене зустрічатимуть.
— Зінаїда Костянтинівна Шепетова, — відрекомендувалась дама. — З Владивостоцького морського агентства Підзембуду. Мені доручено вас зустріти. Вам приготовлено номер в готелі.
Приємно, коли про ваш приїзд пам’ятають і турбуються про ваші вигоди!
— В «Золотому Розі»? — спитав я.
— Ні, в новому готелі «Тихий океан». Його збудували лише місяць тому. Це готель Приморського тунельтресту.
— Скажіть, чи можу я сьогодні виїхати до Іркутська?
— Так скоро? Ми гадали, що ви кілька днів відпочиватимете тут.
— Дуже охоче зробив би це, але в Іркутську, як мені відомо, цими днями відбудеться засідання Ради при начальнику будівництва.
— А хіба ви — член Ради, що вам обов’язково треба там бути? Ми хотіли тут з вами ближче познайомитися, — посміхаючись, сказала Шепетова.
— Дуже радий цьому. Та мені треба зустрітися з деякими людьми, яких зможу побачити під час засідання Ради.
— Ви встигнете, мабуть, тільки на кінець засідання.
— Це поїздом. А авіаекспресом?
— Так він буває тільки через день! Крім того, мало не завжди погода примушує його десь заночувати. Сьогодні експресний літак уже вилетів.
— А спеціального літака замовити не можна?
— Є ще поштові експреси. Іноді воли беруть пасажирів. Тільки робиться це з дозволу авіаційного відділу. А підполковник Шелемеха дає такі дозволи дуже неохоче.
— Як ви сказали? Підполковник? Він уже підполковник?
13
Кунгас — великий безпалубний і безмоторний човен, поширений у далекосхідних морях СРСР.