— Надзвичайно подобається. Давно росте цей сад?
— Уже десять років. Так, Ярослав? Самборський глянув на Макаренка.
— Яв цьому дендрарії вперше, — сказав Макаренко. — Професор влаштував його після того, як я виїхав з нашого міста. Колись ми збирались на квартирі у Аркадія Михайловича або в Палаці піонерів.
— Після того ви тут не бували? — спитав я.
— Ні. От уже десять років. З Аркадієм Михайловичем я кілька разів зустрічався на Кавказі, в Середній Азії, на Алтаї, на Далекому Сході. Він же щороку їздить в якусь експедицію. А з цим мужем, — він кивнув на Самборського, — ми протягом року навчалися математики в Томському університеті.
— А Шелемеху ви досі не знали?
— Ні, — втрутився Самборський. — Шелемеха ж із Стародиіпровська. Там Аркадій Михайлович ще раніш працював, і він знає його відтоді. Я, правда, вже бачне його кілька разів, а Ярослав учора зустрів його вперше.
— Я місяць тому приїхав сюди, — пояснив Макаренко. — Був тут недовго і виїхав, а позавчора вернувся.
— Думаєте тут залишитися?
— Напевне ще не знаю.
В цей час до нас приєдналося кілька гостей. Один за одним вони подавали руку й називали свої прізвища, а Самборський тут же говорив, хто вони.
— Свічка, — сказав довгий, незграбний юнак.
— Астроном, — пояснив Самборський.
— Гопп.
— Фізик.
— Макуха.
— Географ.
— Барабаш.
— Лікар, лікує всі хвороби, крім сердечних, — пожартував інженер.
Це прізвище одразу привернуло мою увагу. Саме в цей час хтось з нових гостей засвітив ще одну лампу, і в дендрарії стало видно, як удень. Барабаш мав приємне і розумне обличчя. Правда, в його рухах було щось таке, що свідчило про недостатню енергію. З одного боку, в ньому проглядали риси вольового характеру, швидше якоїсь постійності, а з другого — він справді нагадував людину, як говорить Станіслав, вайлувату.
Почувши жарт Самборського, він трохи подумав і лише потім відповів:
— На щастя, ти такого лікування не потребуєш. — І обличчя лікаря засяяло, наче він несподівано для самого себе сказав щось дуже дотепне.
— Не минуло й півгодини, як він знайшов відповідь, — кепкуючи, продовжував Самборський. — Ось знайомся з моїм найкращим другом Макаренком.
— Дуже радий, дуже радий, — промовив Барабаш, вдруге тиснучи руку Макаренкові. — Ваш друг любить пожартувати.
— Він завжди цим відзначався, — відповів той.
— Правильно, я теж це казав.
Слухаючи лікаря, я цілком переконався, що тоді над морем зустрічав Ліду з ним.
Але ось і вона. На дах вийшов Аркадій Михайлович в супроводі брата й сестри Шелемех. Гості одразу загомоніли, побачивши свого старого учителя та знаменитого льотчика. Я думаю, що присутність Ліди теж багато важила, бо вільно чи не вільно, а погляд кожного з присутніх затримався на ній більше, ніж на професорові та майорові. Тільки чому дівчина раптом здригнулась і обличчя в неї наче змінилося, коли вона глянула в наш бік? Вона враз опанувала себе, але я був певен, що для неї трапилось щось несподіване. Невже те, що вона побачила тут Барабаша?
— Прошу сідати, — звернувся до всіх професор.
— Лідо, на хвилиночку, — покликав Самборський. — Познайомся з єдиною людиною, з якою ти тут ще не знайома. Мій кращий друг, — сказав він, показуючи на Макаренка.
Ліда простягла інженерові руку, і той потиснув її, мовчки уклоняючись. Вона теж мовчала.
— Ну, що ви наче в рот води набрали? — продовжував невгамовний Самборський. — Накажете вас відрекомендувати? Будь ласка. Лідія Дмитрівна Шелемеха, інженер фізико-хімік. Ярослав Васильович Макаренко, інженер-вигадник, уміє будувати шахти.
Барабаш, присутній при цьому, весело засміявся.
— Ви теж тут? — спитала мене Ліда, наче для неї це була новина.
Коли я з нею вітався, мені здалося, ніби від неї передавався якийсь неспокій.
Самборський посадовив Ліду поруч Макаренка. По другий бік біля неї хотів примоститися Барабаш, але поки він збирався, я зайняв це місце, і він мусив взяти інший стілець.
— Сьогодні я був у вашому інституті, — звернувся я до Ліди.
— Чого?
— Писатиму нарис про лабораторію металів. Нашу розмову перервав Аркадій Михайлович.
— Почнемо, — сказав професор, звертаючись до присутніх. — Як, товариші інженери? — він поглянув на Самборського та Макаренка. — Можна виключити велику лампу?
— Гадаю, що можна, — відповів Самборський, погасив неприкриту абажуром лампу і, показуючи на зоряно небо, сказав: — Сьогодні вечір фантазії повинен розпочати Свічка, йому найзручніше, користуючись цими численними маяками, повести наші думки в космічний океан.