Аркадій Михайлович їздив до Стародніпровська, але нічого там не дізнався. Можливо, слідчий Томазян, який вів слідство, знав більше, ніж ми, та він нічого не казав. Він тільки розпитував, коли викликав когось із нас до себе в цій справі.
Минуло два тижні. Аркадій Михайлович дуже нервувався, обвинувачуючи себе, що саме через нього десь зник Тарас Чуть. Щодо мене, то я не дивився на це так песимістично. Зважаючи на мрії хлопця стати географом-мандрівником, я припускав, що юний фантаст вирішив зробити якусь цікавішу подорож, ніж поїздка до редакції “Зорі”, і, можливо, заїхав уже за кілька тисяч кілометрів, але скоро дасть про себе звістку. З такими думками я зайшов якось до Аркадія Михайловича, щоб заспокоїти старого.
Професор зустрів мене дуже радо, провів до маленького кабінету, посадив на своє крісло, а сам почав бігати туди й сюди, розповідаючи, що він зробив, розшукуючи Тараса.
— Хотів ще дати оголошення до газети, та слідчий не дозволяє. Просить трохи почекати. Не розумію. Йому все якийсь злочин ввижається. А який, скажіть, тут може бути злочин? Кому потрібен хлопчисько? Грошей у нього не було, костюмчик та взуття мав собі дешевенькі, чемодан залишив, калоші теж…
Професор спинився, задумливо подивився на книжкові полиці, якими були заставлені стіни кабінету, і знов почав:
— Думав, може, в дорозі нещастя якесь трапилось… Але ж усі нещасні випадки на залізниці реєструє залізнична міліція. Було за той день два нещасні випадки, та обидва з дорослими роззявами. Про “хлопця ж нічого невідомо.
Я почав розвивати перед Аркадієм Михайловичем свої думки про те, як міг зникнути хлопець, що начитався пригодницьких романів. Я змалював йому несподіване бажання хлопчини поїхати кудись далеко, поринути в якусь пригоду.
Професор спершу слухав мене уважно, а потім махнув рукою й наче опік, заявивши:
— Нісенітниці верзете… Ну скажіть, навіщо він, поїхавши кудись, покинув калоші й чемодан?.. Ні, нічого не розумію.
Професор сів на канапу й замислився. Я теж мовчав, роззброєний його логікою.
Минуло кілька хвилин, коли раптом тишу порушив дзвінок телефону. Аркадій Михайлович зняв трубку й промовив:
— Ага-а!
Те, що я почув далі, примусило мене насторожитися.
— Так, це його квартира, — говорив професор. — Ну? Так, так, це я сам. Ну-да ж, професор Довгалюк. Слухаю вас… Звідки?.. Ага.
Настала довга пауза. Професор щось уважно слухав і, раптом захвилювавшись, крикнув:
— Як його звати?
А потім розчаровано промовив:
— Ні, я такого не знаю.
Знов сталася довга пауза.
— Хто зо мною говорить? Як? Корсакова?.. Гаразд. Скільки до вас їхати? Добре. Постараюсь зараз виїхати.
Коли він поклав трубку, я відразу спитав:
— Щось про Тараса?
— Ні, — похитав головою професор. — Про якогось Адріана Маковського. Вперше про нього чую.
— А що таке, Аркадію Михайловичу?
— Ви ж чули.
— Ні, це ви чули, а не я.
— Так, так… Говорили з Демидівської хірургічної лікарні. У них уже два тижні лежить тяжкопоранений юнак Адріан Маковський. Нікого з його рідних або знайомих у лікарні не знають. Сьогодні він отямився. Назвав, бачите, професора Аркадія Михайловича Довгалюка, тобто мене. А потім знов знепритомнів. От і просять приїхати… Доведеться…
— Аркадію Михайловичу, можна з вами?
— Прошу. Тільки їдьмо зараз.
ПАЛАТА № 32
Поки професор збирався, я замислився над прізвищем цього невідомого хворого: мені здалося, ніби це прізвище мені знайоме. Адріан Маковський… Здається, я цими днями щось читав про нього. І я згадав, що бачив це ім’я в одному з останніх номерів вечірньої газети. Але де воно там фігурувало?
— Аркадію Михайловичу, у вас є вечірка за останні числа?
— Ні. А що?
Я сказав йому, що спало мені на думку. Та газети все одно не було, і ми вирішили не затримуватися.
Демидівська лікарня була дуже далеко, і дістатися її було нелегко. Вирішили їхати автобусом, бо, як сказали професорові телефоном, коло самої лікарні була автобусна зупинка.
Через півгодини ми під’їхали до червоного триповерхового будинку, що височів серед маленького гаю. Ми пройшли через хвіртку в залізних воротях, нікого не зустрівши. Лише зійшовши на ґанок і відчинивши двері до вестибюля, побачили, нарешті, швейцара та кількох відвідувачів. Швейцар не звернув на нас ніякої уваги, коли не рахувати його пильного погляду, спрямованого на наше взуття. Очевидно, його найбільше цікавила чистота ніг відвідувачів. Та переконавшися, що тут усе в порядку, він не поспішаючи поновив розмову з якоюсь бабусею. Не встигли ми розглянутися, як до вестибюля ввійшла сестра. Аркадій Михайлович підійшов до неї і чемно запитав:
— Скажіть, будь ласка, де можна бачити лікарку Корсакову?
Сестра подивилась на нього і поцікавилась:
— Ви — професор Довгалюк?
— Так. Мене просили сюди приїхати.
— Ми нетерпляче на вас чекаємо. Зараз я попрошу сюди лікарку.
До цієї розмови прислухався один з відвідувачів — юнак, що сидів у кутку. Щойно сестра вийшла, він попрямував до Аркадія Михайловича.
— Я теж на вас чекаю, професоре, — сказав він. Довгалюк здивовано глянув на нього.
— Моє прізвище Маковський, — сказав юнак. — Адріан Маковський.
— Перепрошую, — відповів Аркадій Михайлович, оглядаючи юнака з голови до ніг. — Але ж ви, як я бачу, цілком здоровий!
— Я? Атож, здоровий. Мене сюди викликали.
— І вас викликали?
— Головний лікар викликав у справі мого паспорта.
Тут пам’ять у мене зовсім прояснилась. Я згадав, що читав у газеті оголошення про загублені документи, і там було оце саме прізвище — Маковський.
— Я загубив паспорт, — тим часом говорив юнак, — чи, може, його в мене вкрали. Позавчора про це було оголошення в газеті, а сьогодні до мене подзвонили, покликали сюди й сказали, щоб я ждав вас. Ви знаєте, де мій паспорт?
Аркадій Михайлович подивився на мене поверх окулярів, потім повернувся до юнака, безпорадно розвів руками й сказав:
— Вперше, голубе мій, чую і про вас і про ваш паспорт. Ось послухаємо тих, хто нас обох сюди викликав.
Повернулася сестра.
— Скидайте, будь ласка, пальто і вдягайте халат, — запропонувала вона професорові. — Підемо до палати. Лікар жде вас коло хворого.
— Зо мною цей товариш, — показав Аркадій Михайлович на мене.
— Товаришеві так само буде халат.
Ми переодяглись, і сестра повела нас на другий поверх. В кінці довгого коридора вона відчинила перед нами двері з номером 32.
У великій кімнаті з голими стінами стояло три ліжка. Два були порожні, на третьому лежав хворий. До нього схилилася русява жінка в халаті.
Тільки ми ввійшли, вона посміхнулась професорові і сказала:
— Добридень, Аркадію Михайловичу. Я не бачила вас десять років, але впізнала відразу. Коли я вчилась у школі, ви викладали нам ботаніку.
Довгалюк не впізнав, мабуть, свою стару ученицю, але дуже привітно потиснув їй руку.
— Дуже приємно. Я до ваших послуг.
Погляд лікарки сковзнув по мені. Вона запропонувала професорові:
— Прошу вас підійти до хворого й глянути на нього. Він непритомний зараз… Чи знаєте ви його?
Схилившись разом з професором над хворим, я пильно вдивлявся в його обличчя. Оскільки бинти дозволяли розгледіти його, то був підліток з блідим кирпатим носом і тонкими, міцно стуленими губами.
— Аркадію Михайловичу, ви бачили його фотографію? — спитав я.
— Бачив… Та хіба по ній упізнаєш?
Ми обидва думали про Тараса Чутя, але ж обоє ми ніколи його не бачили. Фотографію хлопця показували Аркадію Михайловичу в стародніпровському дитбудинку.
— Може, й він, — промовив нарешті професор, але в словах його певності не було. — Попрошу вас, — звернувся він до лікарки, — покажіть мені його уші.
Спритні пальці лікарки обережно відігнули марлю, і з-під неї показалось спершу одне, а потім і друге вухо. Мене вони нічим не вразили. Але Аркадія Михайловича огляд їх цілком задовольнив.
— Бачите, — прошепотів він, — уші без мочок. А верх лівого наче ледь-ледь зрізаний.
Лікарка, сестра та й я дивились на професора, нічого не розуміючи.