— Чув, що ви приїздите, але не знав, що вже тут, — звертаючись до мене, сказав Макаренко.
— Тільки-но з літака. А ви, мабуть, Аркадія Михайловича зустрічати?
— Вгадали. Його й Тараса. Не знаєш, — звернувся він до Самборського, — вони не запізнюються?
— Ось їх літак, — показав той на машину, що робила коло над аеродромом.
Ми ждали, коли машина приземлиться. Тим часом я уважно приглядався до обох інженерів. Самборський майже не змінився, якщо не зважати на холодність до Ярослава. Зате в останньому безперечно сталися зміни. Обличчя його зробилось суворішим, щелепи міцно стиснуті, а на непокритій голові я помітив сивину. Можна було б сказати, що він постарішав. Та від нього віяло надзвичайною енергією, впертістю, почуттям перемоги. Важко було сказати, що саме свідчило про це, але мені здавалося, що біля мене стоїть людина великих пристрастей, яка, проте, заховує від стороннього погляду своє внутрішнє життя, свої прагнення.
Аж ось повітряний лімузин торкнувся колесами землі і покотився полем, наближаючись до нас. Ми поспішили до машини. Першим вискочив з неї хлопчина в зеленому костюмі, а за ним виліз сивенький дідок у фетровому брилі. То були Аркадій Михайлович і Тарас Чуть.
Професор міцно потиснув кожному з нас руку, кожному сказав по компліменту, а мене таки примусив покрутитися, щоб оглянути, яким я приїхав з-за кордону. Тарас виріс і змужнів. Це вже був не хлопчик, а підліток, що переходить в юнацький вік. Він сильно витягнувся, позначався худорлявістю, а очі дивилися одночасно і м’яко і задьористо.
Всі ми стояли посеред поля, захопившись привітаннями та розмовами. Службовці чемно попросили нас до аеровокзалу, щоб не заважали під час посадки літаків. Взявши речі професора і Тараса, ми попрямували до машин. Але, заговорившись, на самому краю поля зупинилися знов.
— О котрій годині відкривається сесія Наукової ради? — питав професор.
— Мала відкритися сьогодні о восьмій вечора, але відкладена на п’ять-шість днів, — відповів Ярослав.
— Чому?
— Не всі доповіді готові. Сейсмологи не докінчили досліджень в зоні забайкальської западини, служба руху ще сперечається відносно форми електровозів та вагонів, а енергетики теж щось там… Це вже його спитайте, — кивнув Ярослав на Самборського.
Енергетик прищурився і лихим оком глянув на Ярослава.
— Ну, про це потім, — сказав він.
Мене здивувало що Самборський не сперечався. Не в його характері було мовчати. Але він, очевидно, збирався зробити це пізніше і перевів розмову на інше.
— Аркадію Михайловичу, ви, звичайно, до мене? — спитав він.
— А я не знаю… Я нікого не хотів би утруднювати.
— Про вас уже потурбувалися, — втрутився Макаренко. — Вам і Тарасові ще з учорашнього дня відведено кімнати в готелі.
— Навіщо готель? — спалахнув Самборський. — У мене чудова квартира, я в ній майже не живу, бо весь час на будівництві.
— Гаразд, гаразд, не сваріться. Я охоче побуваю в кожного з вас… разом з Тарасом… Правда, Тарасе?
Але увагу Тараса привернула метушня біля великого вантажного літака, який щойно приземлився.
— Обов’язково заїдемо. А готель… Це для нас найкраще. Ви ж знаєте, що значить почувати, що ти не утруднюєш людину… яка… яка… Ну, ви ж самі розумієте, мої друзі, що поки не буде закінчено будівництво Глибинного шляху, мені совісно забирати у вас хоч одну хвилину.
— Аркадію Михайловичу, я бачу, що на вас позначився вплив Ярослава, — розсердився Самборський. — Не можна ж двадцять чотири години на добу працювати… Треба ж і відпочивати.
— Правильно, правильно, — усміхаючись говорив Ярослав. — Але в готелі їм буде краще.
— В якому готелі? — поцікавився Самборський.
— “Витязь Іркуте”.
— Гарна назва, — промовив я. Самборський лихо крутнув головою.
— Хитро придумано, — сказав він незадоволено.
Я здивувався, не розуміючи, що хитрого в назві готелю.
— Ярослав же там живе по сусідству, — пояснив мені Самборський.
— А-а… — зрозумів я.
— Аркадію Михайловичу, там щось трапилось! — гукнув Тарас. — Дивіться!
Він показував на вантажний літак, який кілька чоловік старанно оглядали з усіх боків.
Ми хотіли вже йти, коли від літака відокремився чоловік у шоломі, мабуть пілот, і, махаючи рукою, попрямував до нас. За ним ішов стартер.
— Що трапилось? — гукнув Самборський.
— Хто з вас професор Довгалюк? — наблизившись, спитав пілот.
— Я, — виступив Аркадій Михайлович. — А що таке?
— Один мій пасажир залишив у кабіні пакет на ваше ім’я. — І пілот подав професорові тоненький конверт.
Професор розірвав його, витяг маленький аркушик паперу, перебіг очима і звернувся до пілота:
— А де ж той пасажир?
— Я сам хотів би знати.
— Тобто?
— Коли ми збирались вилетіти з Свердловська, туди прибув літак з Москви. Один з пасажирів почав розпитувати про вас і дуже бідкався, що не застав. В цей час я вилітав з поштою, і черговий по аеровокзалу запропонував йому доганяти вас моїм літаком. Він погодився. До нього приєднався ще один пасажир, і я їх забрав. Летіли ми непогано, майже наздогнали вас. Годину тому я бачив, що мої пасажири куняють у кріслах. Але коли підлітав до Іркутська, зиркнув у кабіну, а їх нема… Вже не знаю, як посадовив машину, бо в мене і голова наче не своя зробилася. Нічого не розумію. Думав, що це мені приснилося. Але в кабіні зостався саквояж і листяна кріслі, адресований вам. Пригадую, той, товстенький, питаючи про вас, все цього листа в руках крутив.
— У того пасажира, що питав про мене, руденькі вуса, сірий плащ і чорна кепка?
— Так, так. Ви його знаєте?
— Хто це? — не стримався я.
Аркадій Михайлович подав мені папірець. То була судова оповістка.
“Громадянину Довгалюку Аркадію Михайловичу.
Народний суд 14-ої дільниці за рішенням Обласного суду втретє переглядає справу про позов до вас на п’ятдесят чотири тисячі карбованців за незаконне користування громадською площею. В разі неявки справа розглядатиметься без вас.
Вручити оповістку доручається громадянину Черепашкіну Івану Семеновичу”.
— Я не розумію, — сказав я.
— Ви всі його знали, — мовив професор. — Це комендант будинку, що колись примусив нас ночувати на солярії. Він з надзвичайною впертістю домагався, щоб мене оштрафували… Та невже не пам’ятаєте Івана Семеновича Черепашкіна?
— Так що ж сталося з вашими пасажирами? — допитувався Самборський у пілота.
— Дідько їх знає, — відповів схвильований пілот.
— Не могли ж вони випасти?
— Парашутний люк відчинений.
— А парашути були?
— Не було.
Зацікавлені цією незвичайною подією, ми затрималися ще деякий час на аеровокзалі. Аркадій Михайлович змушений був дати свою адресу представникові міліції, бо той, як водиться, зацікавився знайомством професора з пасажиром, що так дивно зник.
Нарешті ми поїхали. Виявилося, що мені по дорозі з професором, бо Шелемеха жив у тому самому готелі, де й Макаренко. Інженер, професор і хлопчик поїхали раніш. Я ще прощався з СамборськихМ, який обіцяв заїхати до мене і повезти на свою ділянку будівництва.
— Передай привіт підполковникові, його дружині та сестрі, — сказав на прощання Самборський. — Учора Ліда до нього з Москви приїхала. Ну, бувайте.
Ми розпрощались. Машина швидко покотила двоповерховим мостом через Ангару.
“ВИТЯЗЬ ІРКУТЕ”
Шестиповерховий будинок готелю, до якого підвіз мене шофер, вражав своєю легкістю. Він виглядав наче стрункий веселий юнак. Після того як я побачив цей будинок завжди, коли йде мова про бурятську легенду, що стосувалася красуні Ангари і витязя Іркуте, останній уявлявся мені таким височезним, струнким юнаком. Мабуть, той, хто назвав готель його ім’ям, мав здатність до поетизування.