Самборський замовк, а потім, наче бажаючи підкреслити свої слова, повторив:
— Тисяча триста кілометрів на годину!
— Не може бути! — вихопилося у Тараса.
— Правда, мій друже. І хіба це не те, про що ти колись мріяв?
— Як же цього добилися? — спитав я.
— На це питання ви, очевидно, дістанете відповідь через деякий час. Я поки що лише сповіщаю вас про надзвичайну подію. Ця швидкість значно перевищує швидкість пасажирського літака. А безпечність підземного руху, його регулярність, що не залежить від стану погоди, змін температури тощо, залишає далеко позаду транспортну авіацію. Остання має лише одну перевагу: для неї не треба будувати шляхів.
— І про такі можливості досі ніхто не знав? — скрикнув Макуха.
— Так. В інтересах держави цього не треба було оголошувати до закінчення будівництва. Я сам довідався про це лише під час ліквідації катастрофи на Найглибшій.
Трудно змалювати враження, яке справило на нас повідомлення Самборського. Тільки Черняк та Шелемеха лишились спокійні: як трохи згодом виявилось, вони про це знали і раніш.
Здається, я був найбільше схвильований. Ось таємниця, викриття якої пояснює мені так багато незрозумілого протягом усіх років будівництва Глибинного шляху в поведінці Ярослава Макаренка, автора ідеї надшвидкого руху!
Але як він цього домігся? При чому тут герметизація? Це залишилося для мене таємницею і ще більше розпалювало цікавість.
В сусідній кімнаті задзвонив телефон, і Черняк вийшов з-за столу. Гості залишилися самі, продовжуючи жваву розмову.
Мене, як на те, опанувала мовчазність і задумливість. Встаючи з місця, я підійшов до відчиненого вікна. Згадувалися хвилювання, пов’язані з будівництвом.
До мене підійшов Тарас. Він розчулився і почав розповідати про свої мрії.
Хлопець твердо вирішив стати інженером-тунелебудівником. “Буду кротом”, — говорив він мені, намічуючи майбутню професію. Він мріяв про тунелі, що зв’яжуть мис Дежньова з Гібралтаром, Гібралтар з мисом Доброї Надії, а мис принца Уельського з мисом Горн. Він мріяв перетворити Антарктику і приарктичні простори па вулики, де ячейками будуть підземні тропічні сади, прокопатися до центра землі, розшукати всі геологічні багатства нашої планети, зібрати заховані у глибинах всі пам’ятки старовини.
Ми дивилися на зоряне небо. У Москві зорі були ледве видні, бо електрика, що заливала місто, освітлювала небо, і від того світла блідли далекі сонця.
— Чи є й там такі завойовники глибин? — спитав Тарас.
Раптом електричні ліхтарі почали гаснути, і зорі над столицею засяяли яскравіше.
В будинку теж погасло світло. Почулися поспішні кроки. З другої кімнати ввійшов Антон Павлович.
— Війна!.. — схвильовано скрикнув він. — По радіо передають урядове повідомлення. Годину тому стався одночасний напад на наші східні й західні кордони. Проти нас виступив блок реакційних держав. Над прикордонними містами відбуваються повітряні бої. На кордонах уже гримить артилерійська канонада… Передбачається, що ворог має намір напасти з повітря на Москву…
БІЙ У ПОВІТРІ
Не пам’ятаю, як я опинився в автомобілі полковника Шелемехи, але знаю, що ми залишили Москву через півгодини після того, як було повідомлено про початок війни.
Здається, я одразу попросив Станіслава, щоб вій узяв мене як кореспондента. Шелемеха поморщився, але все ж погодився. Черняк обіцяв негайно оформити моє відкомандирування до армії. Ще невідомо було, чи відразу частина Станіслава візьме участь в повітряних боях/ але, зважаючи на те, що він командував з’єднанням винищувачів, я був певен, що незабаром стану свідком повітряної війни.
Ми їхали дуже швидко. Частина була розташована більше ніж за сто кілометрів від Москви. Станіслав сподівався промчати цю відстань максимум за півтори години. Йому було неприємно, що війна застала його не на аеродромі, і він частенько чортихався.
Треба сказати, що і цього разу війна почалась несподівано. Хоча взаємини з державами, де до влади прийшли реакційні партії були дуже загострені, але наші військові спеціалісти не вважали, що воєнні дії можуть розпочатися так швидко. Ворогам вдалося перехитрити нас: вони зуміли таємно підтягти свої армії до наших кордонів.
Та це зовсім не означало, що Радянський Союз не був готовий до війни. За дві-три години після повідомлення майже всі знаходилися на своїх місцях.
До офіцерів, які швидко повернулись до своїх частин, належав і полковник Шелемеха. Промчавши останні кілометри, ми підкотили до величезної брами, біля якої стояв вартовий.
— Приїхали, — сказав Станіслав.
За брамою я сподівався побачити численні ангари, широкий аеродром, асфальтовані стартові доріжки, але, крім маленького ліска, кущів та кількох біленьких будиночків, тут не видно було нічого.
Ангари, склади пального і навіть стартові доріжки були заховані глибоко під землею. Ліс розростався на залізобетонних підземних сховищах. Коли починався виліт літаків, штучні кущі розсувались, і відкривалися широкі підземні виходи, відкіля машини здіймалися в повітря. Посадка робилася на полі за ліском. В певних місцях аеродрому літаки провалювалися під землю і зникали.
— Досвід Глибинного шляху допоміг нам заховатися глибше під землею, — сказав мені полковник в одну з тих хвилин, коли був вільний від виконання своїх службових обов’язків.
А роботи в нього було справді багато. Більше мав хіба лише начальник його штабу.
Тієї ночі, коли ми прибули на аеродром, Шелемеха ночував у штабі і додому поїхав тільки ранком. Поснідавши і перекинувшись кількома словами з Ніною Володимирівною, він повернувся назад.
Винищувачі були готові кожної хвилини піднятися в повітря і летіти, куди накажуть. Але з головного штабу надійшов наказ не втомлювати людей непотрібним вичікуванням.
Плинув час, а ніяких повідомлень з фронту не надходило. Лише через двадцять годин після початку війни Шелемеха дістав наказ підняти свої винищувачі в повітря.
Я намагаюсь відновити в пам’яті події тієї ночі, але нині вони видаються мені наче сон.
Десь о дев’ятій годині вечора, коли згусли сутінки, на аеродромі, здавалося, запанував абсолютний спокій. Нічних польотів не передбачалося.
Раптом до телефону екстрено викликали командира. Я чув лише, як полковник Шелемеха відповідав:
— Слухаю, слухаю.
Одержаний ним наказ ураз наелектризував командира. Через кілька секунд після того, як він поклав трубку, задзеленчали тривожні дзвоники, почали відкриватися підземні ангари, викочувались літаки, при світлі сіреньких ліхтарів бігали механіки та червоноармІйці з аеродромної команди.
З’єднання Шелемехи складалося із ста сорока чотирьох стратосферних літаків, озброєних сорокаміліметровими гарматами. Вони вишикувалися ланками, загін за загоном, ескадрилья поруч ескадрильї. До командного пункту поспішали командири з’єднань та начальники штабів. Розмова з командиром бригади зайняла не більше трьох хвилин.
— Товариші командири, — звернувся до них Шелемеха. — Ворожа авіаескадра прорвала дві лінії повітряних загороджень і летить до Москви. Наше завдання перехопити тих, хто намагається прорвати третю лінію. Слухайте наказ: командирам груп вести свої підрозділи згідно з варіантом першим, сектор В. Висота — одинадцять кілометрів. Усі дальші накази прийматимемо по радіо. Шифр для радіозв’язку — 7-а… У мене все. Є запитання? Нема?.. По машинах!..
Через п’ять хвилин після цього всі винищувачі були вже в повітрі.
Аеродром спорожнів. Все затихло. Тільки на певній віддалі пильно стежили за небом чергові біля прожекторів та зенітних гармат, щоб сполоснути небо могутніми променями електрики і послати сталеві гостинці, коли б там з’явилися ворожі бомбардувальники.
Останнім в повітря піднявся великий командирський літак, в якому мені дозволили зайняти місце. Це була летюча фортеця, озброєна шістьма гарматами, багатьма крупнокаліберними кулеметами. Екіпаж літака складався з дванадцяти чоловік.