Вислухавши цю розповідь, я одразу догадався, у кого був той лист, коли я шукав його і не міг знайти. Безперечно, його вкрав Догадов, а потім повернув назад. Очевидно, той лист був основною ниткою, якою скористався слідчий, працюючи над викриттям шпигуна. Крім того, мені стало ясно, що Томазян знав про взаємини Ярослава і Ліди значно більше, ніж я уявляв.
Я розповів Ліді про свою догадку.
Лише скінчив розповідь, як до кімнати зайшов Барабаш, а за ним Макаренко.
Ліда, побачивши Ярослава, широко розплющила очі і від хвилювання не могла вимовити жодного слова. Та інженер був схвильований ще більше. Надзвичайна блідість вкривала його обличчя, він важко дихав. Але ось хвора посміхнулася до нього. Це була така жалісна посмішка, що я швидко вийшов з кімнати.
Мене наздогнав Барабаш.
— Заспокойтесь, візьміть себе в руки, — говорив він і вивів мене до парку, що оточував санаторій.
Над нами задумливо шуміли своїм верховіттям старі сосни, з маленького фонтана серед кущів глоду ледве чутно дзюрчала вода, десь вдалині вистукував дятел, а ми мовчки походжали по алеях парку, кожен із своїми думками.
— Макаренко давно приїхав? — нарешті спитав я.
— Кілька днів тому. Ми не хотіли хвилювати Ліду і не дозволяли йому заходити до неї. Спочатку він написав їй листа. Але сьогодні уже не можна було відмовити йому в бажанні побачитися з хворою. І вона теж, очевидно, напружено ждала його, хоч і не говорила про це. Не знаю, чи добре, що вони побачаться, але перед цією небезпечною операцією я не міг одмовити.
Я більше нічого не питав. Ми двічі пройшлися по довгій алеї, що спускалася до ріки, і сіли на лаві.
Дятел перестав стукотіти. Дзюрчання води сюди не долинало, і тільки мелодійно шумів вітер у соснах, навіваючи почуття безлюдності.
— Ви знаєте, я дуже люблю Ліду, — промовив Барабані, дивлячись кудись в далечінь і немов звертаючись до того, кого він там бачив. — Коли експеримент не вдасться і вона помре, для мене в житті не залишиться нічого…
Що я міг йому сказати? Адже ясно, що Ліда любить Ярослава, і це мусить розуміти Барабаш. Ну, а коли експеримент вдасться? Невже він покладається тільки на її вдячність… Мабуть, лікар догадувався про мої думки. Він обернувся до мене і сказав:
— Я знаю, вона любить Ярослава. Але свого часу у них виникли якісь розходження… непорозуміння… недоговореності… Потім, здається після катастрофи в шахті, усе вияснилося, вони помирилися. Та зараз же після цього хвороба Ліди, звичайно, загострилася… Це, мабуть, наслідок великого нервового напруження… Запевняю вас, я люблю її надзвичайно, та для мене головне її життя. Колись я розмовляв про це з Макаренком. Але тоді я ще міг сподіватися на інше. Мені здавалося, що вона зможе полюбити мене… Але ж хіба це головне, коли любиш людину? Врятувати її — ось що для мене найважливіше. І ось зараз мені хочеться поклястися вам, сторонньому свідкові, що все зроблю, щоб врятувати її життя.
Я міцно потиснув руку лікареві. Це була благородна людина.
ОПЕРАЦІЯ
Операція, яку Барабаш вирішив зробити, була така незвичайна, що майже весь лікарський персонал санаторію зібрався коли не в коридорі біля операційної, то навколо будиночка, де це відбувалося. Скільки я розумів, мова йшла про те, що хвору мали отруїти одною з найсильніших отрут, яка викликає смерть за кілька хвилин, а потім, негайно вживаючи різних засобів, врятувати отруєну людину. Отрута, гостро вплинувши на різні функції організму, одночасно мала так вплинути на ракову пухлину, що вона перестане розвиватися і незабаром зовсім розсмокчеться.
Кілька лікарів виконували обов’язки асистентів Барабаша під час операції. Вони один по одному проходили коридором і зникали в операційній. Я бачив їх заклопотані обличчя і, здавалось, відчував їх напруження. Якщо ця операція пройде вдало, то вона покладе початок новій добі в розвитку цілої галузі медицини.
Раптом до мене підійшла сестра і запропонувала ввійти до сусідньої кімнати, а не стояти в коридорі. Та кімната була майже напроти операційної, і через відхилені двері можна було спостерігати, що робиться в коридорі. Зайшовши туди, я побачив Макаренка. Привітавшись з ним, я спитав, як почувала себе хвора, коли він залишив її.
— Ліді стало гірше, і вона майже знепритомніла, — коротко відповів Ярослав.
Звичайно небалакучий, тепер він був особливо мовчазний. Він сперся головою на руку і машинально перегортав якийсь журнал. Вираз його очей свідчив, що він нічого не бачить і не хоче бачити. Мені вже давно не доводилось бачити Ярослава, однак особливих змін в ньому не сталося. Лише кілька ледве помітних зморщок на чолі і чорні круги під очима свідчили про напружену працю.
— Ярославе Васильовичу, ви не знаєте, коли буде відомо про наслідки операції? — спитав я його.
— Мені сказали, що через двадцять-сорок хвилин можна буде дізнатися про перші наслідки.
— А як це зробити?
Ярослав глянув на годинник і сказав:
— Зараз я попрошу сестру. Коли вже можна, вона зайде і розповість нам.
Міцно стиснувши щелепи, наче перемагаючи біль, він вийшов у коридор і щось пошепки спитав у сестри. Та кивнула головою і, здавалось, обіцяла здійснити його прохання. Макаренко повернувся до мене.
— З операційної ще ніхто не виходив, — сказав він.
Та це ми знали, бо стежили за коридором крізь прочинені двері. Але ось з операційної вискочив лікар, а за ним сестра і швидко кудись побігли. Минуло дві-три хвилини, і відтіля вибіг ще один лікар. Потім сестра повернулась з якимись інструментами. Повернулися обидва лікарі, прибіг новий лікар, що досі не був на операції. Відчувалась гарячкова метушня. Вона нас хвилювала і збільшувала неспокій. Макаренко сидів нахмурившись і стискував руками стіл. Жодним рухом він не виявляв ознак життя, лише в очах відбивалося напружене чекання.
Зрештою до нас зайшла сестра. Вона розповіла, що хвора й досі непритомна, що після першого ж уколу серце майже зупинилося, але лікарі, користуючись електромеханічними засобами, підтримували його биття. Хворій робили штучне дихання і впорскували під шкіру різні підтримуючі ліки. Барабаш і на секунду не відходить від неї. Хвилин через двадцять п’ять серце почало працювати само, але потім його діяльність знов дуже послабшала.
— Якщо можна, нехай до нас зайде хтось із лікарів, — попросив Макаренко.
Сестра пообіцяла переказати це прохання. За кілька хвилин прийшов молодий лікар, один з асистентів Барабаша.
Трохи докладніше він повторив нам те, що ми вже чули від сестри, і пояснив, що хоча становище хворої дуже тяжке, але за безнадійне його вважати не можна. Треба покластися на організм хворої та на ті заходи, яких вживається, щоб підтримати її життєздатність. Препарат, введений в кров, ді€ надто сильно і, безперечно, впливає на ракову пухлину позитивно. В цьому медики вже переконалися.
Потім ми знов залишилися вдвох. Жоден з нас нічого не говорив. Ми лише пильно позирали крізь двері в коридор. Ярослав встав і почав ходити з кутка в куток, наче намагаючись вгамувати хвилювання.
Минуло так принаймні з півтори години. Ніхто до нас не заходив, у коридорі панувала тиша. Швидко насувалися вечірні сутінки.
Коли вже зовсім стемніло, Ярослав вдруге попросив чергову сестру покликати когось з лікарів. На цей раз до нас прийшов Барабаш. Він виглядав стомленим, але в очах світилося почуття піднесення і певності. Слідом за ним виходили з кімнати хворої інші лікарі. Вони йшли поволі, не поспішаючи, і це вже вселяло певність в щасливому закінченні операції.