“Така людина може бути героєм або великим злочинцем”, — майнула в мене думка, але одразу ж стало ніяково за таку банальність.
— Виспалися? — спитав я його, щоб якось зав’язати розмову.
— А я можу мало спати, коли потрібно. Один шахтар мене навчив так спати, що хвилин за двадцять-тридцять висипаєшся і почуваєш себе цілком бадьорим.
— І ви завжди так спите?
— Ні, зловживати цим не слід.
— Ви б мене навчили.
— Це треба спеціально показати. Може, колись і зроблю.
— Ну, а я трохи не спізнилась на роботу, — сказала Ліда. — Друга ніч з пригодами. Сьогодні рано ляжу. Хочете чай пити? — звернулась вона до нас.
— Коли дозволите, то трошки згодом, — сказав я.
— Гаразд. Тоді я вас почастую концертом. У нас радіола, а Станіслав приніс свої пластинки.
— Віддав би перевагу піаніно, — промовив Макаренко і подивився на Ліду такими ясними, хорошими очима, що мені захотілося сказати: “Я знаю, що це ви писали Ліді листа і називали її Сніговою королевою”.
Ліда підійшла до піаніно, відкрила кришку і провела рукою по клавішах.
— Ярослав, що?
— Ти знаєш, що я люблю.
— Шопена?
Вони були на “ти”. Гм, гм… Мені залишалася роль спостерігача і благородного покровителя. А як же лікар Барабаш?
Хоча я й не дуже розуміюсь на музиці, але люблю Шопена, коли його виконують справжні піаністи. Те, що я почув, було чудове. Не знаю, як називався етюд, що його грала Ліда, але завжди, коли, заплющивши очі, згадую той момент, музика знов звучить у моїх вухах і очарування охоплює мене.
Прихилившись головою до віконниці, примруживши очі, слухав музику Ярослав Макаренко. “Може, краще піти мені звідси?” — подумав я. Але хотілось дослухати гру Ліди.
Раптом на вхідних дверях продзеленчав дзвоник — раз, потім удруге. Я встав, щоб піти одчинити, а Ліда обірвала гру.
Я поспішив до дверей. За ними був Барабаш.
— Здрастуйте, здрастуйте, — привітно здоровкався зо мною лікар.
— Доброго здоров’я, лікарю!
— Лідія Дмитрівна дома? — І він, як людина майже своя, не ждучи відповіді, рушив до їдальні.
Ми ввійшли туди разом. Ярослав прощався з Лідою, кивнув мені та Барабашеві і швидко вийшов. Ліда провела його на сходи.
— Що, інженер працює над тим проектом? — спитав Барабаш з явною цікавістю.
— Мабуть, але мені особисто ті розмови, які вчора точилися на цьому будинку, сьогодні видаються химерою.
— Ви маєте рацію, та наш старий все життя захоплювався різними фантазіями. Захоплювався щиро й намагався їх здійснити, хоча це рідко йому вдавалося. Однак за ту химерність ми всі дуже його любимо. Ви знаєте, вій возив одних з нас в Арктику, других — у тропіки, підіймав у повітря, спускав під воду й під землю, розшукував з дітлахами цвіт папороті й каучуконоси, вирощував у кімнатах банани, будував ракети, щоб пустити їх в космічний простір, носився з ідеєю показу живих акул у нашому зоологічному саду… Інтересний дід. Я, наприклад, глибоко йому вдячний за всі ці химери.
До кімнати повернулась Ліда. Вона виглядала ледь-ледь збентеженою. Спинилась біля піаніно і слухала нашу розмову.
— Лідо, так я зайшов, щоб іти в кіно, — звернувся до неї Барабаш.
— Я в кіно не піду.
— Чому? Ми ж умовлялися.
— У мене голова болить. Дві безсонні ночі і стільки хвилювань… Я втомилася. Сьогодні рано ляжу спати.
Я мислено гмукнув, слухаючи пояснення Ліди. Вона, я б сказав, говорила неправду, хоча, власне, це було не точно. Так, дві ночі були безсонні, мабуть, справді у неї боліла голова, але безперечно й те, що вона навіть рада цьому, бо це давало їй змогу не піти в кіно. Той радісний настрій, що я спостерігав його, коли бачив її з Макаренком, зникав. Відчувалось, що її щось починає дратувати. Мабуть, мені краще було піти до своєї кімнати. Так я й зробив.
Незабаром по тому стукнули двері на сходах. То вийшов Барабаш.
Годину лежав я на канапі, думаючи про Ліду, про Макаренка й Барабаша. Мені були неясні їхні взаємини, але лист, знайдений на березі моря, мов ключ, допомагав мені розібратися в них. Можна було зрозуміти, що колись давно, десь, мабуть, на Кавказі, Макаренко й Ліда зустрілися. Про цю зустріч згадувалося в тому листі. Ліда сподобалась інженерові… Мабуть, він ще не був інженером… Цікаво, скільки років йому і їй… Вона, безперечно, молодша від нього на кілька років. Жартома дівчина призначила йому побачення. І от — зустріч на маленькій станції. До чого все ж таки вони договорилися? Чому вона перестала відповідати на його листи? Чому він, такий енергійний і закоханий, не повернувся і не розшукав її? У нього були неприємності… Мені щось говорив про це Черняк. Потім він все ж повернувся. Ну, а Барабаш? Любила вона його? Він, очевидно, її дуже любить. Станіслав сподівався, що вони одружаться. А що тепер буде? Повернувся Ярослав і збудив старі почуття. Все ж таки, що буде?
На цьому мої думки обірвав легенький стук.
— Ідіть чай пити, — покликала Ліда.
Я схопився і ввійшов в їдальню. На столі стояли склянки з чаєм, печиво й варення. Впадав у вічі букет білих троянд.
— Так ви не спите? — сказав я.
— Після чаю ляжу.
— Чудесні троянди, — промовив я, сідаючи до столу й поглядаючи на бутони з ніжно-білими пелюстками.
— Це “Снігова королева”.
— Розкішна квітка. Вона мені нагадує… вас.
— Дякую за комплімент, але чую це не від вас першого.
— Значить, це вже не комплімент, а істина. Але хто ж ще висловив таку саму думку?
— Вам якого варення?
Ми пили чай, і вона розповідала про свою роботу в лабораторії, про людей, що там працювали, про директора їхнього інституту, академіка Саклатвалу.
— Ви знаєте, це надзвичайна людина. У нього виняткова точність. Він живе за розкладом і завжди працює. Лише коли їздить у відпустку, займається фізкультурою, купається, копає город, садить квіти.
— Ви добре обізнані з життям вашого начальника.
— Я ж там працюю третій рік.
— А коли ви скінчили інститут?
— Цієї весни. Я вчилась і одночасно працювала в нашій лабораторії.
— Скільки ж вам років?
— Двадцять один. А вам?
— Тридцять вісім.
— Який ви старий!
— Яка ж це старість? — образився я. — Для чоловіка це — найкращий вік.
Вона зрозуміла мене й розсміялася.
— А знаєте, Саклатвала зацікавився нашими вчорашніми розмовами.
— Відкіля ви знаєте і відкіля він довідався про вчорашні розмови?
— Мабуть, йому дзвонив Аркадій Михайлович. Вони давні друзі. А сьогодні Саклатвала викликав до себе Самборського й Макаренка і питав про їхні погляди на цю справу.
— Я заздрю Тарасові Чутю. Запало таке хлопцеві в голову, а тут, чого доброго, і справді щось витанцюється.
— У нас останнім часом взагалі йшли розмови про тунєлебудівництво. Потім Макаренко подав свій проект кримського тунелю. Ви знаєте Макаренка?
— Мало. Оце бачу його втретє. Кажуть, тямущий інженер. Скажу вам одверто, він мені подобається, хоча спершу видався несимпатичним.
— А-а… — вона щось хотіла сказати, але раптом змовкла, побажала мені на добраніч і пішла до себе.
Я повернувся до своєї кімнати і за звичкою почав ходити з кутка в куток.
“Що вона хотіла сказати?” — копошилося в моїй голові запитання. Потім думки перейшли на інше, я намагався уявити собі Тараса Чутя і передбачити, чим закінчиться химера професора Довгалюка з проектом цього хлопця. Після півгодинної прогулянки по кімнаті став стелити постіль.
“Що вона хотіла сказати?” — раптом знов виринуло те саме запитання, але треба було лягати спати.
ДОПОВІДІ ДВОХ ІНЖЕНЕРІВ
Засідання наукового комітету новітніх споруджень відкрилося точно в призначений час. За хвилину до відкриття всі члени комітету займали місця за довгим столом, край якого примостилися ми з Черняком. Антон Павлович був членом комітету. Завдяки його протекції мені дозволили бути на цьому засіданні, заздалегідь попередивши, що тут можуть розглядатися справи, якї не підлягають оголошенню.