Тут же в купе знаходилась дошка з циферблатами, які показували швидкість і місцеперебування поїзда, а також різні лампочки, дзвоники, полички для книг, шахів, радіоприймач з навушниками і навіть маленький телевізор. Ми детально оглянули приміщення.
Години через дві після відходу поїзда почувся стук у двері, і до нас зайшла дівчина в білому халаті.
— Може, цікавитесь легкою закускою або якимись напоями? — спитала вона.
— Мені б не легку, — відповів Набокін, — а більш ґрунтовну.
— Тоді прошу до ресторану.
— А як туди пройти? — спитав Тарас.
— Ваш супутник добре знає дорогу, — відповіла дівчина й посміхнулась до Набокіна, якого, очевидно, бачила не вперше.
— А ми й забули, що ви старожил, — сказав я, теж звертаючись до нього.
— Тоді підемо до ресторану? — спитав Набокін.
Ми не заперечували.
Набокін подзвонив по телефону в ресторан і спитав, чи є вільні місця. Нас запросили туди.
— Ходімо, — сказав наш провідник і вивів нас у коридор, а потім у тамбур.
Двері скрізь зачинялися герметично, а на переході з вагона до вагона було спеціальне обладнання.
Через вісім вагонів ми попали в клуб. Тут було ще мало пасажирів: один куток зайняли аматори шахів та доміно, а в другому влаштувалося кілька друзів, коротаючи час приємною розмовою.
За вагоном-клубом ішов вагон-ресторан. Трохи ширший і значно довший, ніж звичайні залізничні вагони-ресторани, він увесь був заллятий електрикою і нагадував оранжерею, — стільки там стояло квітів та пальм. Тарас зауважив, що це, мабуть, вплив ботанічних ідей Аркадія Михайловича. На столах стояли сифони з дарасуном, вази з фруктами, цукерками й тістечками.
Меню складалося з двадцяти восьми страв.
Тільки подали першу страву, як підійшов метрдотель і сказав, що Тараса й мене викликають до радіотелефону. Ми поспішили до будки в кінці вагона. Узявши телефонні трубки, ми змогли разом провадити розмову.
— Ви слухаєте? — почулося запитання.
— Так.
— Зараз будете розмовляти. За мить гукнув знайомий голос:
— Тарасе! Тарасе!
Той голос належав Аркадію Михайловичу.
— Я\ ЯІ — обізвався Тарас. — Ви відкіля говорите?
— З поїзда номер два. Москва — Тихоокеанськ. Олекса Мартинович там? Поздоровляю з перемогою тихоокеанців. Передайте в Москві привіт від мене. Там вас жде Черняк. Він влаштовує з нагоди вашого прибуття збори старих друзів. На жаль, я не зможу на них бути.
— Мені ждати вас у Москві чи повертатися до Тихоокеанська? — спитав Тарас.
— Приїжджай на плантації Верхнього озера. Там ми з тобою попрощаємось, бо ти й так уже запізнюєшся до школи.
— Аркадію Михайловичу! — гукнув я. — Ви вже обідали?
— Учора обідав, а сьогодні збираюсь снідати.
— Пробачте, я забув, що у нас різний час. Ну, а ви передавайте привіт Тихоокеанську, з яким ми щойно розпрощалися.
Розмову довелось закінчити, бо знайшлося чимало охочих поговорити з своїми друзями та знайомими.
Ми добре пообідали, послухали музику, зіграли в клубі в більярд і, повернувшись до свого купе, лягли спати. Я одразу ж заснув. Снилися різні пригоди, безліч квітів, освітлені сонцем підземні вокзали і солярій Аркадія Михайловича на вулиці Червоних ботаніків.
А поїзд мчав, не спиняючись і не зменшуючи швидкості. Не знаю, скільки я спав, але коли прокинувся, то побачив над собою чиїсь ноги, що звисали з полиці. То був четвертий пасажир.
«Відкіля він узявся? — подумав я. — Адже поїзд не спинявся, і він не міг сісти на якійсь станції».
Зацікавлений новим супутником, я висунувся і глянув угору. Уявіть, як приємно був я здивований, коли побачив там інженера Кротова.
3. ДОСЛІДИ КРОТОВА
— Як ви тут опинились? — дивуючись, спитав я інженера.
— А так, як бачите, — усміхаючись, відказав він.
— Це ваше місце?
— Звичайно, моє, коли я тут.
— Ні, дозвольте… Від’їжджаючи з Тихоокеанська, ми ждали четвертого пасажира.
— Ну, так. це моє місце. Я його забронював.
— Так чому ж ніхто з нас не бачив вас у Тихоокеанську?
— Бо мене там не було. Лише півгодини тому я сів у ваш поїзд.
— Але ж ми ніде не зупинялися!
— А навіщо зупинятися? Це ж експрес прямого сполучення, він не повинен ніде зупинятися до самої Москви.