Я мимоволі здригнув, але вдав, що нічого не розумію.
— Тобто?
— Становище моє зовсім безнадійне. Я давно це знаю, хоч усі й стараються від мене це приховати.
— Лідіє Дмитрівно…
— Не говоріть мені того, в що ви самі не вірите, Олексо Мартиновичу… Я рада, що ви приїхали, бо з вами я можу говорити щиро. Перед Юрком та іншими лікарями я вдаю, ніби нічого не знаю. Хай думають, що їм пощастило обдурити мене. Адже вони говорять мені неправду для того, щоб я почувала себе краще. От я й стараюсь…
Що я міг на це сказати?
Я сидів очманілий, хоч і докладав усіх сил, щоб Ліда цього не помітила. Переконувати її, що вона жахливо помиляється? Але ж вона надто розумна людина, щоб повірити, ніби її хвороба не така вже й страшна. Чи догадується вона, яка саме в неї хвороба?
Дівчина знесилено відкинулась на подушку й деякий час лежала мовчки.
Абияк зібравшись з думками, я почав:
— Становище ваше, Лідіє Дмитрівно, звичайно, не легке. Цього від вас лікарі, я бачу, й не приховують. Але вони вживають всіх заходів, щоб поставити вас на ноги. І скільки мені відомо, в них нема ніяких підстав дивитися на вашу хворобу так безнадійно, як чомусь робите це ви. Великі надії вони покладають на ті ліки, що мають прибути сьогодні.
Я сам не знаю, звідки взявся в мене такий поважний голос, така переконливість.
Ліда глянула мені в очі, і я побачив в її погляді іскорку надії. Та вона тут же перевела розмову на інше.
— Ви Ярослава давно бачили? Я охоче підхопив нову тему.
— Давно… До речі, ви знаєте, що секрет поведінки Ярослава Васильовича тепер відомий усім. Нині ніхто вже не сміє підозрювати його в будь-яких злочинах.
— Я одержала від нього листа, — не слухаючи мене, сказала Ліда. — Він пише, що цими днями приїде… Ах, так, розкажіть, у чім там була справа…
На жаль, я міг переказати їй тільки те, що чув од Самборського під час зустрічі з ним у Черняка.
Ліда, здавалось, з цікавістю слухала мене.
Потім я докладно розповів їй про дивовижну швидкість поїздів на Глибинному шляху. Та як Макаренкові пощастило цього досягти, — про це я сам нічого не знав.
— Олексо Мартиновичу, — раптом перебила мене Ліда; голос її бринів хвилюванням. — Може, мені вже не доведеться побачити Ярослава… Коли ви зустрінете його, то скажіть, що в останні дні свого життя, в ті хвилини, коли мені ставало трохи легше, я… мені… найбільше хотілося його побачити… поговорити з ним… Пригадуєте, з Іркутську я питала вас, чи не показував він кому того листа, якого я передавала через вас перед моїм від’їздом на Кавказ?
— Так, пригадую.
— Цього листа читали якісь підозрілі людці.
— Чому ви так думаєте?
— Власне, я зобов’язалася про це нікому не розповідати. Навіть Ярославові. Але тепер, коли закінчено будівництво Глибинного шляху і коли я перебуваю в такому стані, можна сказати.
Якийсь час вона наче збиралася з думками. Потім, повернувшись у ліжку, почала розповідати:
— Одного разу, після закінчення дослідів над пайрекс-алюмінієм, я одержала від невідомого кореспондента листа, написаного на машинці. В ньому говорилося, що якийсь науковий працівник витратив майже все своє життя на винайдення сплава, подібного до пайрекс-алюмінію, але досі цієї проблеми не розв’язав. Родич цього працівника просить розповісти про деякі подробиці моєї роботи, щоб він міг підсунути їх старому і тим дати йому хоч перед смертю відчути задоволення, що той врешті розв’язав це складне завдання. В обмін на це невідомий пропонував повернути лист, адресований мною Макаренкові. На доказ того, що той лист у нього, він наводив кілька уривків з мого листа. Невідомий загрожував, що коли я не погоджусь, то він передасть листа Барабашеві. Анонімка мене схвилювала. Ясно, що лист потрапив до якогось негідника. Мені було дуже неприємно, але секрету пайрекс-алюмінію я, звичайно, видати не могла. Тоді я вирішила звернутися до слідчого Томазяна. Слідчий ознайомився з анонімкою і залишив її у себе, попросивши нікому нічого не розповідати. Він надавав тому листу великого значення. Мене мучило питання, як мій лист міг потрапити до якогось шпигуна, але я не могла про це спитати Ярослава, пам’ятаючи заборону Томазяна. Згодом, під час нашої прогулянки на водопад Учан-Чан, я довідалася, що лист у Ярослава. Але все ж його читав хтось сторонній.
Вислухавши цю розповідь, я одразу догадався, у кого був той лист, коли я шукав його і не міг знайти. Безперечно, його вкрав Догадов, а потім повернув назад. Очевидно, той лист був основною ниткою, якою скористався слідчий, працюючи над викриттям шпигуна. Крім того, мені стало ясно, що Томазян знав про взаємини Ярослава і Ліди значно більше, ніж я уявляв.