— Мені сказали, що через двадцять-сорок хвилин можна буде дізнатися про перші наслідки.
— А як це зробити?
Ярослав глянув на годинник і сказав:
— Зараз я попрошу сестру. Коли вже можна, вона зайде і розповість нам.
Міцно стиснувши щелепи, наче перемагаючи біль, він вийшов у коридор і щось пошепки спитав у сестри. Та кивнула головою і, здавалось, обіцяла здійснити його прохання. Макаренко повернувся до мене.
— З операційної ще ніхто не виходив, — сказав він.
Та це ми знали, бо стежили за коридором крізь прочинені двері. Але ось з операційної вискочив лікар, а за ним сестра і швидко кудись побігли. Минуло дві-три хвилини, і відтіля вибіг ще один лікар. Потім сестра повернулась з якимись інструментами. Повернулися обидва лікарі, прибіг новий лікар, що досі не був на операції. Відчувалась гарячкова метушня. Вона нас хвилювала і збільшувала неспокій. Макаренко сидів нахмурившись і стискував руками стіл. Жодним рухом він не виявляв ознак життя, лише в очах відбивалося напружене чекання.
Зрештою до нас зайшла сестра. Вона розповіла, що хвора й досі непритомна, що після першого ж уколу серце майже зупинилося, але лікарі, користуючись електромеханічними засобами, підтримували його биття. Хворій робили штучне дихання і впорскували під шкіру різні підтримуючі ліки. Барабаш і на секунду не відходить від неї. Хвилин через двадцять п’ять серце почало працювати само, але потім його діяльність знов дуже послабшала.
— Якщо можна, нехай до нас зайде хтось із лікарів, — попросив Макаренко.
Сестра пообіцяла переказати це прохання. За кілька хвилин прийшов молодий лікар, один з асистентів Барабаша.
Трохи докладніше він повторив нам те, що ми вже чули від сестри, і пояснив, що хоча становище хворої дуже тяжке, але за безнадійне його вважати не можна. Треба покластися на організм хворої та на ті заходи, яких вживається, щоб підтримати її життєздатність. Препарат, введений в кров, ді€ надто сильно і, безперечно, впливає на ракову пухлину позитивно. В цьому медики вже переконалися.
Потім ми знов залишилися вдвох. Жоден з нас нічого не говорив. Ми лише пильно позирали крізь двері в коридор. Ярослав встав і почав ходити з кутка в куток, наче намагаючись вгамувати хвилювання.
Минуло так принаймні з півтори години. Ніхто до нас не заходив, у коридорі панувала тиша. Швидко насувалися вечірні сутінки.
Коли вже зовсім стемніло, Ярослав вдруге попросив чергову сестру покликати когось з лікарів. На цей раз до нас прийшов Барабаш. Він виглядав стомленим, але в очах світилося почуття піднесення і певності. Слідом за ним виходили з кімнати хворої інші лікарі. Вони йшли поволі, не поспішаючи, і це вже вселяло певність в щасливому закінченні операції.
— Її врятовано? — кинувся назустріч Барабашеві Макаренко.
— Сподіваюся, — відповів лікар, — хоча остаточно стверджувати цього ще не можу.
— Розкажіть про її становище, — попросив я, підходячи до Барабаша.
— Ми, лікарі, ще тривожимося за долю хворої, але віримо, що все це закінчиться щасливо.
— Як вона себе почуває?
— Досі непритомна. Сказати, що криза минула, не можу, та серце, хоч дуже слабенько, працює самостійно.
— Коли ж ви будете певні? — вихопилося у Ярослава. Лікар потер долонею чоло і стиха відповів:
— Для цього треба два-три дні. Загалом наслідки операції треба визнати за задовільні. Ми ще будемо систематично вводити в організм препарат, проте він уже не впливатиме так сильно, як спочатку.
— До Ліди можна зайти? — спитав Ярослав.
— Вона непритомна. Зайдіть. Тільки наближатися не треба. Будьмо обережні.
Діставши дозвіл, Ярослав пішов одягти халат. Я хотів його супроводити, в цей час мені подали телеграму. Черняк негайно викликав мене до Москви. Очевидно, хтось сповістив його про моє перебування в санаторії. Виклик звучав як наказ, і, зважаючи на воєнний час, я не міг відмовитися або затримуватися. Я вирішив тієї ж ночі їхати до столиці.
Коли Макаренко повернувся й почув про це, він наче прокинувся від задумливості, яка знов опанувала його, і заявив, що їде разом зі мною.
— Я ж військовозобов’язаний, — промовив він. — Термін моєї відпустки закінчується завтра об одинадцятій годині ранку.
Ми всі відчули, що десь там, вдалині, бушує полум’я великої війни, і нас закликають наші обов’язки перед Батьківщиною.
Пізно вночі виїздили з Соснового. Місце за рулем зайняв Макаренко. Нас проводжав Барабаш.