Майор, що командував дивізіоном найважчих гармат у секторі 201, за останню добу вже двічі міняв внутрішні дула, що псувалися після сотого пострілу. Спостерігачі сповіщали про надзвичайно вдалу дію його батарей. Та й сам майор і його помічники могли бачити це з допомогою стереотелеекрана. На лінії завширшки в півтора кілометра раз у раз здіймалися стовпи вогню, диму, землі та якихось уламків, і в тому районі вогонь ворожої артилерії наче слабшав. Ясно, що там уже все розбито, Потрощено, переорано снарядами. Здавалося, що саме тут підготоване місце для прориву ворожої укріпленої лінії. Ще кілька годин такого обстрілу, і важкі, велетенські танки прориву, що нагадують допотопних тварин, підтримані силою піхоти, ринуть туди з шаленою швидкістю, розчавлюючи, знищуючи все живе, що зустрінеться на їх шляху.
Майор командує прискорити залпи, скеровує вогонь усіх гармат буквально в одну точку і пересуває ці могутні удари методично з правого флангу на лівий, з лівого на правий, не залишаючи поза обстрілом жодного кроку. Наче вал морського прибою, по ділянці, що підпала обстрілу, прокочується мішанина землі та каміння.
Раптом відтіля, де не залишилося жодного сантиметра землі, не пошматованого снарядами, гримлять постріли, і злива криці обрушується на наші позиції. Вогняний вал прокочується над підземними артилерійськими казематами наших батарей. Ворог не знищений, і танки прориву залишаються в своїх сховищах, не одважуючись іти на вірну загибель.
З артилерійських позицій бійці підземних загонів поверталися на свої кораблі.
Кілька сот літостатів були поділені на дві частини. Кожна з них утворювала окрему бригаду. В першу бригаду командування призначило старшим інженером Макаренка, в другу — Самборського.
Мене призначили на флагманську машину першої бригади. Разом зі мною був і Тарас.
Тут ми зустрілися з Барабашем, якого прислали до нас старшим лікарем. Останній час він працював на передових позиціях і виявив себе як прекрасний хірург, що врятував життя багатьом важкопораненим. Підземні війська забезпечувалися кваліфікованим медперсоналом, що зміг би швидко подати потрібну допомогу в незвичних умовах війни. На кожну з більших машин призначили лікаря. Крім того, було збудовано два спеціальні санітарні літостати, що могли прийти на допомогу людям, коли б якась машина зазнала під землею аварії.
Заходила ніч перед атакою. У штабі фронту відбувалися останні наради літостатників. Командний склад підземних кораблів інструктували про завдання атаки, про поведінку в підземному бою. Разом з нами на нараді були командири наземних та повітряних військ, що мали підтримати підземні кораблі, коли останні прорвуть ворожу лінію.
Ми вислухали повідомлення розвідки про те, де сконцентровані головні сили ворога і які саме частини, востаннє перевірили видані нам карти та інструкції і, діставши побажання цілковитого успіху, залишили штаб.
Лише закінчилася нарада, як до мене підійшов генерал авіації. Це був Станіслав Шелемеха.
— Здрастуй, друже, — сказав він. — Ти, значить, теж береш участь у підземному бою. Що ж, може, ще й зустрінемось під час спільної атаки.
— Поздоровляю тебе з підвищенням.
— Спасибі. Я хотів сказати тобі одну дрібничку, яка хоч і не має відношення до сьогоднішніх подій та розмов, проте дуже цікава.
— Що таке?
— Недавно мені довелося бачити Томазяна. Ти пригадуєш випадок із злодієм, який заліз у мою квартиру і якого нам не вдалося впіймати?
— Пригадую.
— То був кербуд Черепашкін. Він хотів викрасти папери у мене і в Ліди. Це одне. А друге…
— Що друге?
— Ну, ти, звичайно, знаєш всі подробиці, як було спіймано цього суб’єкта. Але… він утік.
— Утік!?
Я був страшенно здивований, та ми не могли продовжити нашої розмови, бо мене покликали в машину.
Міцно потиснули один одному руки, і в цьому потискові я відчув більше тепла, ніж в обіймах і поцілунку. Мені здавалося, що Станіслав ледь-ледь хвилювався, проводжаючи мене на небезпечний бій. Йому, що звик дивитися смерті в очі в надхмарних висотах, мабуть, було страшнувато уявити загибель людей разом з машиною-кротом, що заглибиться на сотні метрів під землю.