Антон Павлович Черняк, редактор науково-технічного журналу «Зоря», прислав мені листа з проханням негайно прибути до столиці для переговорів про якусь надзвичайно інтересну роботу. Хоча я збирався відпочивати на півдні ще тижнів зо два, тим більш що в моїй квартирі відбувався капітальний ремонт, та виклик Черняка мене зацікавив.
В телеграмі одночасно натикалося про бажаність мого постійного співробітництва у «Зорі». Давнє знайомство з Антоном Павловичем, моє щире захоплення «Зорею», що на той час уже користалася світовою популярністю, і постійний інтерес до науково-технічних проблем примусили мене поставитись до цієї пропозиції серйозно. І я, відповівши Чернякові телеграмою, негайно виїхав. В телеграмі я сповіщав про поїзд, вагон, яким їду, і одночасно (з огляду на ремонт квартири) просив потурбуватися про номер у готелі.
На вокзалі мене зустрів молодий чоловік. Він відрекомендувався співробітником «Зорі» Догадовим і запросив їхати разом з ним прямо до редакції.
З Черняком ми домовилися дуже швидко.
— Людина, яка вміє писати нариси, людина, яка знає стенографію, дві мови, людина, яка добре володіє фотоапаратом, самостійно їздить на мотоциклі, переносить качку на літаках, пароплавах, автомобілях і верблюдах, а крім того, відзначається великою цікавістю до всього, що її обходить і не обходить, — така людина нам потрібна на посаду спеціального роз’їзного кореспондента.
— Розумію тебе, — відповів я Чернякові, — але я не зовсім бездоганний, коли мова йде про якості, які ти згадуєш, а головне, в техніці я тямлю, одверто кажучи, дуже мало. Я нею цікавлюся, та цього, мабуть, замало для науково-технічного журналу.
— Ти не статті, Олексо Мартиновичу, писатимеш, а нариси. Нам же край потрібна жива розповідь про нові відкриття, про проблеми, які стоять перед нашими ученими. Ми дамо тобі можливість об’їхати найцікавіші будівництва, зазирнути в найвидатніші лабораторії, взяти участь у найнебезпечніших експедиціях.
— Щодо останнього, то, гадаю, це необов’язково, — несміливо промовив я.
— Ясно. Але бажано… Думаю, в тебе сміливості вистачить, скажімо, спуститися в батисфері[1] в океан на глибину в п’ять-шість кілометрів. Або піднятися на сорок-п’ятдесят кілометрів у стратосферу…[2]
— Безумовно. Тільки ж у такі експедиції дуже рідко беруть журналістів. Для них невистачає місця… Отже, я не претендую на те…
— Ні, якщо ми настоїмо, то це завжди можна буде влаштувати. От, приміром, незабаром до Льодовитого океану виходить підводний човен, що довго плаватиме під кригою в районі полюса. Надзвичайно цікава експедиція! Ну і, звісно, небезпечна. Як правило, п’ятдесят процентів таких експедицій гине… Я можу влаштувати тебе там нашим кореспондентом.
«Чорти б тебе взяли!» — подумав я цілком щиро й поспішив одхилити пропозицію, посилаючись на втому і натякаючи на своє бажання поїхати зараз кудись ближче до екватора.
Але вияснилось, що в даний момент йдеться про написання кількох нарисів про будівництво нового великого тунелю під Кримськими горами; цей тунель мав зв’язати найкоротшим шляхом Сімферополь та Ялту. З автором цього проекту редактор обіцяв познайомити мене найближчим часом.
Правду кажучи, це завдання не дуже мене зацікавило.
Але воно давало мені можливість знов повернутися до Чорного моря. Загалом же робота в «Зорі» мене цікавила.
Кінець кінцем ми домовились. Я був призначений на посаду роз’їзного кореспондента для спеціальних доручень.
Прощаючись зо мною, Черняк тикнув мені в руку якийсь квиток і сказав:
— Приходь сьогодні неодмінно.
Це було запрошення на вечір-зустріч з відомим льотчиком Шелемехою, яку влаштувала редакція «Зорі». Цього льотчика я колись знав. Коли починав він свою льотну службу, я починав писати свої перші нариси. Він не раз катав мене на літаку під час різних парадів та демонстрацій у маленькому місті, де я тоді жив, а він закінчував авіаційну школу.
Тому я так поспішив увечері на цю зустріч.
Треба сказати, що невдовзі перед тим Шелемеха встановив новий рекорд швидкості, пролетівши за п’ятнадцять годин з Москви до Владивостока, і тепер славного льотчика вітала вся країна. Розповідали, що він одержує безліч листів, телеграм, сотні букетів і тисячі запрошень завітати на різні підприємства, клуби, університети, міста; що в нього вимагали побачень, інтерв’ю, автографів, шматочків його комбінезона, в якому він летів, клаптиків карти, якою користався під час польоту; його закидали запитаннями, як він почував себе в польоті, що їв, чи спав, чи він одружений і коли полетить на Південний полюс.