— Це — живі істоти, — заперечив Ігор. — Пам’ятаєте, ви говорили про Нові?
— То й що?
— Там, куди вони летять, теж спалахне Нова. Якби там, у тому районі, була колонія, ми змогли б подати сигнал. Трагедія Коринтери не повториться, Найстаріший!..
Відсторонивши біолога, Кленов поволі підвівся. Обережно ступаючи, пройшовся по рубці й всівся в кріслі за пультом. Руки його тремтіли.
— Нехай життя це і буде пам’ятником вашому другові, — м’яко сказав юнак. — Життя не тільки Журавлів. Життя тих тисяч колоністів, яких можна буде врятувати за багато прийдешніх століть. Адже тепер варто лише помітити їх, визначити напрямок — і подати сигнал…
— Життя… — сказав Найстаріший. — Як усе це дивно й незвично! Хоч правда, — адже й гіпотези бувають друзями, і з ними також шкода розлучатися. До речі, це означає, що в спектрах Нових — точніше, майбутніх Нових, є особливості, які вловлюються Журавлями. Іншого шляху інформації бути не може. Цікаво… Про це слід подумати!..
Ігор усміхнувся і промовчав.
— Так, — сказав Найстаріший по паузі, — ви зробили колосальне відкриття. Життя у просторі… За загибель мого друга помстилися саме ви. А ви ж шукали зовсім інше…
— І ви шукали зовсім інше. А знайшли ми разом…
— У них диявольське чуття, — сказав Найстаріший. — І якісь дикі способи спілкуватися між собою. Не одна ж зграя їх на світі! Яка безодня нового! Втім, те, що ви говорите, — це також поки що лише гіпотеза. І все. Одна з…
— Ясна річ. Насправді може бути й зовсім інше тлумачення. Люди про все дізнаються, — відповів юнак.
— А я тепер навіть не знаю, що мені робити.
— Як же це? А хто ж буде вивчати їх?
— Ви. І багато інших.
— Найстаріший, тут необхідний ваш досвід! По суті, мета ваша не зміниться. Все ті ж Журавлі… А зараз — додому. Вам треба відпочити. А я ще хочу побачити і простих журавлів, земних.
Скільки я лежав? — запитав Кленов.
— Майже три доби.
— Он як… Наскільки я пам’ятаю, ви самі напросилися на мій корабель?
— Так… — відповів юнак розгублено. — Але…
— Ніяких «але»! — сказав старий. І це був знову колишній Кленов. — Із земними журавлями вам доведеться почекати, мій хлопче…
— Що ж ви хочете?
— Моя швидкість — на двадцять тисяч в секунду більша, — переможно виголосив Кленов. — Напрямок відомий… Земні зачекають. А ми з вами ще раз подивимося на Чорних Журавлів Всесвіту…
ГЛИБОКИЙ МІНУС
Колін повільно повернув ключ ліворуч і вимкнув ретаймер. Із заплющеними очима посидів у кріслі водія, але серце, що закалатало в раптовому приступі гніву, не вгомонялось. Тоді він виліз із хронокара і всівся просто на землі.
Раптом він стрепенувся і повернув голову. Зліва донеслося важке пихкання, і Колін автоматично відзначив, що до води пробираються гадрозаври — ящери, величезні і зовсім непривабливі. Але вони пройдуть стороною, та й, крім того, тут, у мезозої, просто неможливо було зосереджувати увагу на кожному ящері. Бо тоді тільки це й довелося б робити, а працювати стало б ніколи.
А все-таки де Юрко?
Ага, справа долинуло щось, що нагадувало мелодію. Це вже була інформація. Хоч коливання повітря, які долетіли, мелодією назвати можна було тільки з великою натяжкою. З величезною. Співак! Колін глузливо скривив губи. Ледацюга…
Мелодія наближалась. Тоді Колін звівся па ноги. Він розставив їх ширше і вперся куликами в боки. Нагнув голову і саркастично посміхнувся. У цій позі Колін чекав і далі.
Наступної миті Юрко побачив Коліна. Хлоп'як ішов, старанно зображуючи безтурботність. Він навіть знову заспівав.
— А он, — виспівував Юрко, — он високі дерева, хоч, може, то й не дерева. І велике жовте сонце. Як тепло тут! А он стоїть Колін, великий хронофізик. Він надувся, Колін. Він гнівається. Що він скаже мені, Колін? Що він зробить?
— Про це ти зараз дізнаєшся, — похмуро мовив Колін. — А скажи-но мені, великий артисте, хто спалив рест у хронокара?
— Хто спалив рест у хронокара? — заспівав Юрко, спинившись кроків за десять від Коліна і не виявляючи бодай найменшого бажання підступити ближче. — Звідки я знаю, хто спалив?.. Може, Ліна… Або Ніна. Або Зоя… Не підходь, ти! — останні слова соліст вигукнув скоромовкою.
Колін поморщився.
— Краще не кивай на дівчат. Завжди доцільніше зізнатися самому.
— Що ж мені вдіяти, — плаксиво сказав Юрко, — коли я таки справді не знаю, хто спалив рест? Ніби я не вмію водити хронокар. А коли вмію — а вмію ж, га? — то, виходить, я не міг спалити рест. Як ти гадаєш?