Це спитала Ніна.
— Хвилинку… — сказав Ван. — Нумо, підрахуємо, як це вийде в цифрах…
Він добув з кишені олівець, почав підраховувати, виписуючи тупим його кінцем цифри просто на піску.
— Усього нам цієї енергії вистачить — це вже абсолютно точно, суворий розрахунок — рівно на дві доби. Рівно, — повторив Ван, — без усякої зайвини.
Ніна зітхнула.
— А Сизов повернеться на добу пізніше…
— Отже, так не можна.
— Можна, якщо Сизов прийде раніше, — уточнив Колін. — Та коли вже в розрахунках виникає «якщо», то треба завжди пам'ятати, що це палиця з двома кінцями. Якщо раніше — а якщо пізніше, тоді що?
Усі мовчали, уявляючи, що буде тоді. Люди в глибокому мінус-часі будуть довго з тугою стежити за приладами, які покажуть, що все менше й менше лишається енергії… Стежитимуть і з кожною хвилиною дедалі менше віритимуть, що допомога наспіє. Умруть вони миттю, але до цього, навіть поза своєю волею, повільно вмиратимуть сотню разів і ще сотню…
— Що ж, — сказав Ван. — Хіба є інший вихід?
— Ні, — відповів Колін. — Іншого виходу нема. Проте…
— Га?
— Задача ще не вся. Адже енергія — тут, а вони — там.
— Привезти їх сюди. На хронокарі можна забрати всіх за один раз.
— Ні… Наша машина несправна.
Колін хотів сказати, з чиєї вини, та щось перешкодило йому, і він розгублено змовк. Тільки по паузі він повторив:
— Несправний… Ненадійний рест. Звичайно, можна ризикувати. Забрати їх сюди. Але ризикування дуже велике. Можемо не долетіти…
— Ага, — незворушно сказав Ван Сайєзі. — Це дещо змінює справу.
— Коли б ми й привезли їх сюди, — повільно проказала Ніна, — то однаково загинули б. Усі. Сизов же не знає…
— Не зовсім так, — заперечив Колін. — По-перше, за розрахунком часу він може встигнути. Три доби дано Сизову з урахуванням того, що половину цього часу він займатиметься на базі оглядом машин і профілактикою. Навантаження й дорога в обидва кінці займають тільки другу половину. Отже, якщо Сизов знатиме…
— Це вже друге «якщо», — вставив Ван. — А побудова з двома «якщо» не заслуговує поваги.
— І все ж тут є шанси. На гранично полегшеному хронокарі треба помчати в сучасність. До Сизова. Щоб ніякої перевірки зараз, ніякого ремонту. До того часу енергетичні контейнери буде вже повантажено. З ними він одразу ж хронує сюди. Він устигне, якщо не гаятиме часу на зупинках.
— Але, — недовірливо мовила Ніна, — рест може згоріти й по дорозі в сучасність.
— Тут ризикування менше: тиск часу збільшується із зануренням у мінус і зменшується до сучасності. Це має знати й ботанік, оскільки він бере участь в експедиції… Одне слово, навантаження на рест буде менше. Більше шансів дістатися.
— І все ж не сто відсотків…
Знову запала тиша. Колін зітхнув: тяжко, дуже тяжко… І зрозуміло чому. Давно вже минула епоха, коли поняття експедиція було тісно зв'язане з поняттям пригоди. Минулося. Експедицію продумують і споряджають так ретельно, що нічого загрозливого — іншими словами, непередбаченого — виникнути не може. На зміну романтиці катастроф давно і грунтовно прийшла романтика пошуку й відкриття. А тут вийшло інакше… Під загрозою виявились не багато й не мало — усі результати експедиції. І життя людей. Адже якщо Сизов не встигне, дехронуються не тільки люди — все зникне, до останнього приладу, до останнього клаптика паперу… Все, що завезене з іншого часу. Тут ми можемо перебувати лише під охороною енергетичних екранів. Ми беремо свій час із собою і можемо жити лише в ньому, як плавець бере на глибину моря свою атмосферу, без якої йому нічим дихати…
— Становище складне. І все ж вагатись не можна. Наслідки нашої праці не повинні пропасти для науки. Їх треба врятувати — навіть ціною життя. Й іншого шляху, окрім того, який пропоную я, немає.
Колін здригнувся мерзлякувато. Смутна перспектива… Та доволі про це. Ніхто не потоне в часі, якщо ти не розкриєш рота занадто рано. Геть такі думки. Нічого ставати м'якотілим. Тримайся…
— Так, — сказав він. — Ми можемо загинути. Але треба прагнути до порятунку самим і зберегти найцінніше — результати. Зараз ми навіть не на порозі, ми вже вступили у велике відкриття… Групу Арве можна доправити сюди і без хронокара. У нас п'ять індивідуальних хронолангів, таку дистанцію вони витримають. Їх там троє. Двоє з нас підуть у силур, три хроноланги візьмуть з собою. Усі дані про роботу привезти сюди. Прилади доведеться дехронувати там… Тут треба буде чекати. А попередити Сизова, я вважаю, все-таки можна.
— За умови, — сказав Ван, — що машину поведе найдосвідченіший мінус-хроніст. Хто у нас найдосвідченіший?