На мить настала мовчанка, потім Колін тихо проказав:
— Я.
— Ну, ось ти й поведеш.
Колін кивнув.
— Це найдоцільніше, — сказав він.
— Тоді все вирішено. Звичайно, якби ми мали багатший досвід, ми б так не ризикували… Досвід, нагромаджений предками, — велика справа. Можливо, тоді ми знайшли б інший вихід із становища…
— Ні, — заперечив Колін. — Чим може допомогти нам досвід предків? У них не було таких машин. Вони навіть не мали про них уявлення. Опинись предки на нашому місці, вони просто розгубилися б. Не треба їх надміру ідеалізувати… Ні, нам нічого покладатися на досвід минулого. Та й на майбутнє також. Найближче до майбутнього перебуває наш Юрко… — Колін постарався, щоб при цих словах у його голосі не прозвучала зневага. — Однак я не думаю, щоб він зміг нам допомогти. Ні, ми тут самі — під товщею мільйонів і мільйонів років. І тільки на себе можемо розраховувати… Проте, я вважаю, ми маємо право і перед лицем минулого і майбутнього сказати, що вирішили правильно.
Він повернувся й хутко подався до машини. Перед очима його все ще стояло обличчя Юрка — таке, яким воно було щойно, в мить, коли юнак усвідомив трагічну непоправність свого вчинку. «Так, — подумав Колін, — совість у нього, звичайно, є, проти цього заперечити не можна. Тільки ніякого зараз пуття від його совісті?»
Він перевірив, як встановлено рест — здається, добре, за всіма правилами, — й почав уже вдруге за сьогодні вивільняти багажник, полегшуючи машину. Решта все ще сиділа кружка там, де він їх залишив. До Коліна долинало кожне напружене зітхання — і жодного слова, бо слів не було. Нарешті Ван запитав — так само спокійно, як завжди:
— Хто ж спалив рест?
— Я, — відповів Юрко, й голос його затремтів.
Ніна важко зітхнула і повільно проказала:
Бідолаха… Уявляю, як тобі тяжко…
Хлопець попав у біду, — озвався Ван Сайєзі. — Йому зараз, звичайно, дуже нелегко.
— Як би йому допомогти, друзі, — сказала Ніна. — Це ж неможливо — бути з таким каменем на душі.
— Треба думати мерщій, — мовила Зоя. — Можливо, щось придумаємо, аби йому стало легше…
Колін уперся чолом у пластик хронокара. Он про що вони думають… Не про те, що за добу-другу, можливо, перетворяться в ніщо, і навіть неясно буде, в якому ж тисячолітті шукати їхні могили. Не про це. А про те, що цю останню добу той із них, хто, власне, і став причиною всього, не мусить прожити під гнітом постійного відчуття вини, яке все сильнішає. Ось вони, мінус-хроністи…
Та все це надаремне. Хлопчиська слід забрати в сучасність. Щоб його більш не було в експедиції. Щоб не міг він накоїти ще чогось такого. А щодо провини — ні, так легко він її не спокутує. І не так швидко. Байдужість до долі своїх товаришів — найгірша форма егоїзму — не повинна прощатися легко.
Колін з люттю викидав зайве з багажника. Він відчинив секцію, в якій за нормального життя мали б бути рести. Що це? Вона ж була порожня? А тепер — кістки, зліпки, банки з препаратами… Ага, Юркова колекція. Он як!
До біса її! Хай наука й не чужа юнакові. Та це не виправдовує…
Знову заговорив Ван Сайєзі. Колін виглянув: Ван сидів, поклавши долоню на потилицю хлопчини, який уткнувся лицем у підтягнуті коліна.
— Не знаю, ніщо інше не спадає мені на думку. Шкода, в субчасі нема зв'язку, і ми не можемо ні попередити, ні просити про допомогу…
— Коли б тільки рест не згорів, — пробурмотіла Ніна. — А взагалі, звичайно, мінус-час є мінус-час. Він потребує серйозності. Ти не забувай про це, Юрку.
— Нічого, — сказав Ван. — Усе закінчиться щасливо. Нас врятує кровопивця Мерс.
— У який спосіб?
— Якось він обіцяв вибратися у плюс-час навмисне, щоб станцювати танець люті на моїй могилі. Я тоді вщент дезінтегрував його теорію про заселення пізнього плейстоцена. А ви ж знаєте Мерса. Він завжди пунктуально виконує все, що обіцяв. Це й змушує мене сподіватися: якщо ми дехронізуємось, ніяких могил, звісно, не буде. На чому ж тоді танцюватиме Мерс?
Ван Сайєзі засміявся, інші також — не дуже, втім, весело. Гарантія справді була не з найнадійніших. Хоч, коли нема інших, то й це вже щось…
— Час минає, — сказала Зоя. — Що ж, виходить, нічого?
Тоді Юрко підвів голову. Очі його були червоні. Він шморгав носом.
— Якщо Сизов мав зупинятись у верхніх групах, — сказав він, — то міг залишити рести там. Сизов же братиме для зарядження їхні контейнери і обов'язково загляне до багажника…
— А може, справді?.. Але тоді наша задача набагато полегшає. Треба тільки дістатися до еоцену.