Полагодити ретаймер? Без нового реста неможливо.
Викинути маяк? Можна, якби був маяк. Та всі вони працюють в експедиції, там вони набагато потрібніші.
Ось і всі власні ресурси. Зв'язку, як відомо, в хроногації нема. Не винайдено способу. Можливо, з часом винайдуть, після нас. Хроноланг — ось він лежить. Але використати його не можна. Це компактний апарат для хронування однієї людини. Та заради цієї самої компактності довелося, на жаль, пожертвувати універсальністю. Хроноланг діє за густини часу не нижче п'ятнадцяти те-аш. Іншими словами, за зоною останньої станції він уже непридатний. Для того ж і влаштовано станцію, щоб на ній хронолангісти могли дочекатися машин.
А які є можливості не власні? Такі, де порятунок залежить не від тебе, а від інших? Просто кажучи, на яку допомогу і на чию ти можеш розраховувати?
Та ні на чию й ні на яку. З твоїх сучасників ніхто не знає, де ти, і не стане шукати тебе тут. А від людей, що живуть у цьому часі, допомоги тобі не дочекатись, як ти сам зрозумів раніше.
Оце й усе. На чудеса розраховувати не доводиться. Тут можна хіба що процитувати одного з найшановніших предків: «Гіпотез не придумую». Принаймні скрізь, де йдеться про чудеса. Отже…
Отже, друге правило каже: якщо зупинка, оця сама, все-таки станеться, то… Як це там було? «Мінус-хроніст зобов'язаний ужити всіх заходів, включаючи найбільш крайні, щоб його поява лишилася не поміченою або не розгаданою жителями того часу».
Ну от. Коротко і ясно.
Колін відкинувся в кріслі й почав тихенько насвистувати. Не реквієм, звичайно; та веселою цю мелодію також ніхто не назвав би.
Крайні заходи — це означає зникнути. Дехронізуватися разом з машиною і з усім, що в ній є. Загинути. Так слід розуміти друге правило. До речі, це дуже легко. Відвести запобіжник, заплющити очі і вимкнути екрани. Все.
Втім, очі можна й не стуляти. Це не обов'язково.
Він усміхнувся, але усмішку цю навіть досить наївна людина не сприйняла б за добру. Ні. Бо в ньому зародився і з кожною секундою усе сильнішав протест проти того, що мало статися.
Дехронізуватися. Загинути. А заради чого?
«Ми не знаємо історії, — сердито подумав він. — Не знаємо деталей. Та головне ж ми пам'ятаємо! Ми пам'ятаємо, як умирали люди. І тоді, коли йшли на смерть самі, і тоді, коли йшли не самі.
Коли люди йшли самі, вони йшли заради чогось. Припустимо, мені зараз сказали б: «Колін, умри, і всі люди в глибокому мінусі будуть врятовані». Я вмер би. Не те що з полегкістю, звичайно, але вмер би.
А що мені говорять насправді? Умри, Колін, щоб не потурбувати спокій людей, які жили біс його зна скільки десятиріч або й століть тому. Щоб не примусити їх трохи більше поворушити мізками. Чи бачите?
Ну, гаразд, не тих, які жили. Які живуть. Що не кажіть, я в їхньому часі, а не вони в моєму. Які живуть, хай. Ну то й що?
Чого ми боїмося? Що, з'явившись у їхній добі, якось порушимо хід історії? Порушимо ланцюг причин — наслідків? Ну й що? Так чи інакше, моя поява тут — не більше ніж випадковість. А випадковостям несила змінити хід історії. Такого маленького поштовху, як моя поява в якомусь передостанньому чи останньому віці другого тисячоліття, історія навіть не відчує. А коли й вийде ледь-ледь з берегів, то дуже швидко увійде в своє русло.
Отаке-то. Ради чого ж мені вмирати так задарма? Від мене залежить порятунок людей, врятування результатів експедиції».
Колін допитливо глянув на шкалу барохрона. На лічильник історичного часу. На мім-приймач. Ану лишень скажіть — задля чого вмирати?
Прилади мовчали. Вони не боялися смерті, їм плювати. А мені — ні. Однак мовчанка була корисна. Спробуй зараз хто-небудь заперечити Коліну, він одразу б пройнявся люттю. Та прилади мовчали, а мовчання — знак згоди.
Треба вмирати, Колін. Нічого не вдієш; треба вмирати. Коли?
Зараз, поки темно, поки тебе не помітили. Гаразд.
Ну що ж, хай буде так. Я зроблю це. Але мені потрібно трохи часу, щоб приготуватися. Щоб заспокоїтися. Як-не-як вмирати доводиться не щодня. Це не може стати звичкою.
Начебто все в житті було як слід. Людям ні в чому докоряти тобі. Ти жив, як того вимагало життя. Доба. Епоха. Чесно служив своєму ділу, ставлячи його над усе.
А хлопців і дівчат усе-таки врятують. Ні, просто не може бути, щоб їх не врятували. Загине лише він. Колін, Звичайно, їх урятують.
І все буде добре. Наші врятуються. А ти — ти зробиш усе, що мусиш. Зараз же. Буквально за кілька хвилин. Ти встигнеш. Ще дуже темно. Здається, скоро почне розвиднятись. Але ти все зробиш раніше. Для цього не треба багато часу.