— Прощавайте, друзі, — неголосно сказав Колін. — Прощавайте. Вас обов'язково врятують. А мені пора.
Він простяг руку й відвів запобіжник головного вимикача. Ну, ось і всі приготування. Тепер тільки натиснути від себе. Енергетичні екрани миттю вимкнуться. І так само миттєво чужий час роздушить хронокар і все, що міститься в ньому. Перетворить на ніщо. Сам Колін нічого не побачить і не відчує. А коли б хтось був неподалік, то побачив би спалах. Вибух, навіть не дуже сильний. І потім, підступивши, не знайшов би ані найменшої ознаки того, що тут щось було. Трохи обпалена земля.
Ага, до речі: слід виконати ще один обов'язок. А саме, подивитися, чи нема поблизу людей. Хоч людей нема і побачити взагалі нічого не можна, глянути все ж треба. Якщо раптом людина виявиться поруч, вона постраждає від розряду, що виникне при дехронізації.
Він оглянувся. Але за прозорою банею стояла все та ж пітьма. Нічого не було видно. І нічого не чутно. Суцільний морок.
А тобі не здається, що в одному місці — ось тут — ця темінь ще чорніша? Чорніша за чорне… Наче якийсь згусток виник. Що там таке? Просто ввижається?
Він придивлявся до згустка. І побачив, я із незрозумілої чорноти простяглася рука. Він ясно розрізнив усі п'ять пальців. Вони були дивно зігнуті — ніби рука хотіла зачепити щось. Ось рука кісточками пальців торкнулася бані. Білі пальці на фоні темної ночі. І почувся стукіт.
Серце шалено калатало, наче за небагато хвилин, які йому залишились, хотіло до дна вичерпати всі свої можливості.
Колін сидів, спершись руками на бильця крісла, підібгавши ноги.
Вона все-таки виявилась тут, людина. Набрела. Дехронізації не буде, доки вона не відійде на достатню відстань. Найкраще, якщо людина піде геть.
Та це від Коліна не залежить. Що робити? Сидіти, не подаючи ніяких ознак життя? Ззовні той нічого не розгледить: у машині темно, вимкнено навіть підсвічування приладів. Та коли б у ній було й повно світла — все одно метал кабіни поляризований, вона прозора коли дивитися зсередини.
Отож перечекати, доки невідомому набридне стукати й він піде собі геть. Це найрозсудливіше.
Стукіт почувся знову.
А якщо він піде і приведе інших? Та то дарма — Коліна тут уже не буде. А коли ці інші стоять поруч і їх поки що просто не видно?
Колись така ситуація вже була. Тільки надворі замість людини топтався ящір. Тоді Колін вийшов. Проте з ящером розмова була коротка. Згодом палеозоологи із задоволенням вивчали його анатомію. То був ящір, не людина.
Вийти? Але навіщо поспішати назустріч невідомому?
Так, ускочив ти в халепу; далі в ліс — більше дров. Але ж начебто й отак дожидати — не зовсім у твоїй звичці.
Колін підвівся й рішуче натиснув на ручку дверей.
Він вийшов. Навкруги був ліс. Почувся шурхіт кроків. Той, що стукав, видно, обходив кругом машину. Передсвітанковий морок став прояснюватись. Колін рушив назустріч людині.
Обходячи машину спереду, він обвів поглядом корпус хронокара, що вже проступав із пітьми. Це була професіональна цікавість: як йому вдалося виринути із субчасу в такому густому лісі?
Гай-гай, тут особливо нічим хвалитись. Лівий хронатор — на друзки. Деформувався великий виток темп-антени. Ввігнувся корпус майже поруч з виходом енергетичного екрана. Кляті дерева!..
Роздивлятись пошкодження далі стало вже ніколи. Предок вийшов з-за лівого борту. Він підходив повільно, спинився, вдивляючись, і Колін теж став розглядати його.
Чоловік здавався страшенно незграбним. Він стояв, широко розставивши ноги, і мовчав. Мабуть, йому видалась незвичною тонка постать у захисному блискучому костюмі, з широким, що охоплював голову, обручем індивідуального енергетичного екрана. Втім, якщо чоловік і здивувався, то, в усякому разі, не злякався. Він не відступив, не зробив жодного руху, який можна було б сприйняти як вияв страху чи хоч би як ритуальний жест, що, згадується, у минулому мали б робити, зустрічаючись із чимось незвичним: не підніс руки до неба, не торкнувся чола і плечей, не подув на плечі. Чоловік не став навіть в оборонну позу. Він просто ступив крок уперед, і тепер Колін, у свою чергу, зумів розглянути його як слід.
Важкий одяг, очевидно, без підігрівання. Цікаво все-таки, чи зможу я визначити епоху?..
Ні, безнадійно. Ясно, наприклад, що штани є. Але короткі вони чи довгі — не розібрати, бо на ногах у людини, на жаль, чоботи по стегна. А такі носили з давніх-давен і мало не до вчорашнього дня. Та й у нас, в експедиції, є щось схоже, тільки, звісно, не той матеріал. За спиною висить зброя. Здається, ще газова. Вона стріляла кулями. Так… Зараз він заговорить. Як важливо…