— Пробачте, я розбудив вас, — мовив чоловік і всміхнувся. Зуби його блиснули в напівтемряві.
Колін зморщив чоло. Слова можна було зрозуміти: хоч вони здалися дуже довгими, але корені були ті самі, з однієї мови. Це, чого доброго, пощастило…
І нападати предок немовби не збирається. Тим краще. Тепер треба тільки поводитися так, щоб чоловік, який набрів на хронокар, не запідозрив правди, щоб у нього взагалі не з'являлось жодних підозр. А для цього — не дозволяти йому опам'ятатись. Одразу зацікавити чимось. І самому оглянути ретаймер.
— Отже, спали, — знову озвався чоловік. — Я вас не стану більше турбувати. Розташувався тут, по сусідству, та виявилося, що вогню катма — чи то загубив сірники, чи вдома забув….
— Ні, — промовив Колін, — я не спав. Задрімав трохи. Так і думав, що хтось надійде. Мені потрібна допомога. А вогонь я вам дам.
«Це можна, — подумав він. — Щоб розпалити багаття навколо машини, треба ще попрацювати. Та й самому йому це не під силу…»
Він добув з кишені батарейку, натиснув контакт. Неяскравий язичок плазми піднявсь над електродом.
— Запальничка цікава, — сказав чоловік, припалюючи. І з задоволенням затягнувся. — Іноземець?
— Що?
— Ну, турист. Мандрівник?
— Взагалі, так, — погодився Колін.
— Зрозуміло, — мовив чоловік і чомусь подивився вгору. — Машина цікава, я таких не бачив. Здалеку?
— А, так, досить здалеку (я правильно сказав?). То ви зможете мені допомогти?
— Чому ж ні? Звичайно… А що сталося?
Він зняв з плеча обладунок, приставив до дерева.
— Ось, — промовив Колін. — Бачите цей виток? Випрямити…
— Інструмент у вас є? — спитав предок. Він розіклав свою верхню вдяганку біля хронокара. — Давайте…
«Добре, — подумав Колін. — Поки працює, він ні про що не спитає. Хоча б про те, як я потрапив сюди — у лісові нетрі, без дороги, на такій незграбній машині… Або — звідки потрапив… Отак, можна братися за ретаймер».
Він почав огляд із зовнішніх виходів. Так, тут усе гаразд. Ну, перейдемо до головного….
У ретаймерному відділенні було тепло. Колін простяг руку й одразу намацав рест. Він був ще теплий на дотик… Колін почав злегка торкатися пальцям комірок. Вони обсипались від найлегшого дотику — чути було, як крупинки речовини падали на підлогу. Так, згорів. Відновити не можна, сказав би Сизов.
Кінець. Найбільш прикро, що й результати загинуть теж…
Остання думка була нестерпна; Колін скрипнув зубами. Але схаменувся, почувши покашлювання. Він підвівся і вийшов з машини, намагаючись здаватися якомога спокійнішим.
— Ну, це я зробив, — сказав предок. — Готово… — Мова його дивно сповільнилась, він дивився в одне місце, дивився, не відводячи очей. Колін прослідкував за напрямком його погляду і відчув, як холоне спина: крізь блискучий титановий щиток хронокара проросла билинка. Вона була вже тут, коли хронокар виходив із субчасу, і потрібної миті щось не спрацювало у вирівнювачі простору — часу; щиток не прим'яв билинку, а вмістив її у собі — слабка стеблинка пронизала метал, мов надтверде вістря… Колін відчув, що червоніє, але предок усе дивився на билинку. Зараз спитає. Випередити його…
— До речі, хто ви? — запитав Колін. — Ви працюєте тут?
— Ні. Інколи приїжджаю на відпочинок.
— А що ви робите, коли не відпочиваєте?
Здається, предок глянув на Коліна з деякою підозрою. Відповів не зразу.
— Так, — сказав Колін. — Тут ви відпочиваєте… («Якби він тут не тинявся, хтозна — може й проскочив би я, не було б цього ущільнення часу, на якому згорів рест… І сидів би я зараз у стартовому залі Інституту Хроногації та Фізики Часу…»). Наші, повертаючись із зоряних експедицій, теж люблять пожити в лісі. До речі, що чути про останню зоряну?
Колін вичікувально глянув на чоловіка з минулого. Той не менш уважно дивився на Коліна, в очах його щось було… «Невже, — подумав Колін, — я потрапив у епоху, в якій ще не було зоряних експедицій?..» Чоловік ступив до нього, і Колін напружився, відчуваючи, що зараз станеться щось.
— Знаєте що? — сказав чоловік. — Давайте відверто. Я ж не дитина… І ви мене не переконаєте в тому, що на такій машині змогли заїхати в гущавину лісу, куди я й пішки ось ледве пробираюсь…
— Я повітрям, — байдуже промовив Колін. — Ви, напевно, ще не чули — тепер уже винайдено машини, що пересуваються в повітрі. Мов птахи. Є машини з крилами, ну, а моя ось — безкрила.
— Згоден, — предок ледь усміхнувся. — Ваша машина була б схожа на вертоліт… коли б мала гвинт. Чи у вас реактивний двигун? Відверто кажучи, не дуже схоже: тут усе довкола було б обпалене. Та і як це ви вмудрились опуститися крізь зімкнуті крони, не зачепивши жодної гілочки?