Вже зовсім розвиднілось, але сонце ще не піднялось над деревами. Хоч би побачити сонце наостанку… Колін ухопився за цю думку, бо логіка, та й усе останнє, підказували: роботу закінчено, лишилося тільки рушити в дорогу.
Рест згорить на перших же секундах шляху. І він, і ти, і все. Бо тепер у нього навіть не залишиться тієї потужності, що необхідна, аби виринути із субчасу.
Так, але те ж саме станеться і в тому разі, коли ти нікуди не рушиш. А вмирати краще в дорозі, якщо ця дорога — вперед.
Гаразд, усе ясно, все просто. Не вперше людині вмирати на Землі. Та перед цим — ще п'ять хвилин. Ні, десять. Це ж однаково нічого не змінить!
Він випрохував у себе ці п'ять хвилин. І він дозволив собі. Адже й справді ніщо не зміниться…
— Дякую вам, — сказав Колін предкові. — Все-таки ви мені дуже допомогли. А зараз я хочу трохи перепочити. Посидьмо спокійно. Може, зайдемо в машину? Там затишно…
— Я з задоволенням, — сказав предок. — А може, спершу розкласти багаття?
— Багаття? Це буде славно…
Стародавній вогонь — просте відкрите полум'я, — з'явившись над електродом колінської батарейки, охопив сучки, і вони зайнялися, потріскуючи та розкидаючи іскри. Колін задивився на вогонь. Чоловік усівся, став підкладати галуззя.
— Скип'ятити чаю, чи що? — задумливо сказав він. — А може, не відмовитесь — по одній?
Колін не почув його. Багаття розгорялося все яскравіше. Недарма Колін уночі думав про це полум'я. Звісно, це багаття розкладено не для того, щоб спалити мандрівника в часі, запідозреного в багатьох незрозумілих, а отже, страшних діяннях. Та одначе ж цим багаттям, напевно, все й скінчиться. Предок виявився зовсім не таким, як уявляв Колін, а це означало, що наші уявлення про минуле значною мірою не спираються на досвід, а випливають з легенд, нами ж таки створених.
А допомога вже напевне йде до експедиції. Щось повинно було статися, щоб допомога встигла, вона обов'язково встигне. Просто інакше не може бути. Я хочу, щоб устигла. Хай я буду єдиний, кому не можна допомогти.
Мабуть, він сказав це вголос; предок одвів очі вбік і змовчав. Певно, він все-таки теж не до останку вірив у відремонтований рест. Було дуже тихо. Лише полускував вогонь, та ще якийсь тріск додався до нього.
Це несильно хруснула, зламавшись, суха галузка, і обоє, що сиділи біля вогню, озирнулися. Звук долетів із-за густої стіни соснового молодняка, у правильності рядів котрого відчувалося втручання думки і рук. Тріск повторився. Колін запитливо глянув на предка. Та чоловік уже вийшов із хащів. Він ішов до багаття, і хмиз потріскував у нього під ногами.
Чоловік ступав вільно, не поспішаючи. Легка навіть на вигляд тканина довільно облягала його тіло. Він тримав у руці гілку рожевих ягід, але очі його дивились не на ягоди, а на тих, хто сидів біля багаття. В його погляді була увага і не було страху.
Це був якийсь інший предок, зрозумів Колін. Він зовсім не був схожий на того, що сидів коло багаття, і річ була не тільки в одязі. В чомусь іще; точніше Колін визначити не міг. «Очевидно, я ще в класовому суспільстві», — подумав він. І цей, новий, належить до якогось привілейованого прошарку. Аристократ, як казали колись. Справа не тільки в статурі, в упевненій ході, повороті голови. Але ці очі! Цей погляд, мудрий і проникливий…
Як вони називалися в ті часи: жерці? Чи ще якось?.. Оце влип! І головне, я так і не знаю, де я, що це за епоха. Прокляття!.. І навіщо мені потрібні були ці десять хвилин?
Вихід один — стартувати якнайшвидше. Однаково куди: в сучасність чи в небуття. Важливо лише зробити це так, щоб неминучий, на випадок невдачі, вибух не нашкодив предкам.
Для цього треба, щоб вони відійшли від хронокара подалі.
Але як це зробити? Можливо, так: сховатися — ну, хоч би у цих хащах. І покликати їх таким жалісливим голосом, наче скоїлось лихо, ногу зламав абощо.
Предки, ясна річ, кинуться на допомогу. І поки вони шукатимуть тебе в хащах, ти добіжиш до машини.
Вони не встигнуть наблизитись до хронокара настільки, щоб вибух зачепив їх.
Усе логічно.
Скориставшися з того, що предки не дивляться на нього, Колін пірнув у густі зарості сосонок.
Зігнувшись і прикривши очі, щоб захистити їх від шпильок, Колін подався в хащі. Він пробіг усього з десяток кроків, коли зарослі раптом скінчилися: вони йшли, виявилось, неширокою смугою. За ними була простора галява, і Колін подумав мигцем, що саме тут слід було йому виринути із субчасу, тоді не сталося б суміщення з деревами. Він подумав про це лише мимохідь і одразу ж забув, бо за кілька кроків від нього стояла машина, і Колін, не роздумуючи, подався до неї.