— І тому ви вважаєте за ліпше кинутися в невідомість цієї ж хвилини?
— Моя честь вимагає цього.
— Застаріле твердження. Ваша честь вимагає не того, щоб ви загинули з ними, а щоб ви їх врятували.
Колін підвівся.
— Мені здається, це даремна розмова. Кожен з нас керується поняттям своєї епохи. І якщо вони загинуть, то навіть результати, які я привезу…
Він ступив до хронокара, але Третій поклав йому руку на плече, відійшовши від багаття і ставши поруч. Тільки тепер Колін зрозумів, наскільки вищий той і ширший у плечах.
— Колін, друже мій, — докірливо сказав Третій. — Невже ви гадаєте, що я так спокійно розмовляв би з вами, коли б усе було віддано напризволяще? Ні, ми не зводимо з вас очей. Всі ми ланки одного ланцюга.
— Це я знаю.
— Але ж це значить, що й вихід слід шукати не на шляхах минулого, а в напрямках майбутнього!
— Не на шляхах минулого… А як? От коли б міг я повідомити Сизова, що необхідно терміново вилітати… Якби зв'язок у субчасі був можливий…
— Бачите, ви вже починаєте міркувати категоріями майбутнього! Якби зв'язок був… Так винайдіть його!
— Ви жартуєте!
— Ні. Спробуйте по-іншому глянути на те, що з вами сталося вчора, сьогодні… Навіть на найтрагічніші події.
— Найтрагічніше було те, що хронокар вибув з ладу. Хлопчисько спалив його…
— Так. А як саме?
— Він посилював ритм і водночас помилково дуже загальмував. Я це пам'ятаю зовсім ясно, я був при цьому. Правда, зовні. Зі слів хлопчиська, мовлячи фігурально, від замикання аж маяки завили.
— Саме так!
— Але ж вони перебували у субчасі… Стривайте! Невже ви хочете сказати…
— Що у вашому інституті також стоїть маяк. І відстань у часі тут уже дуже мала.
— Це вихід! — закричав Колін. — Це ідея…
Він кинувся до хронокара. Потім різко зупинився.
— Але навіть у такий спосіб я не зможу їм нічого повідомити! У нас нема приладів.
На секунду запанувало мовчання. Потім предок, що досі нерухомо сидів біля багаття, повернув голову і всміхнувся.
— Виявляється, і нас ще рано списувати з рахунку, — сказав він. — І ми ще можемо знадобитись…
— Я згадав… — прошепотів Колін. Третій кивнув.
— Так. Тепер ваша черга допомогти, пращуре.
— Диктуйте текст, — сказав предок.
— Вам тільки доведеться, — сказав Третій, — гальмувати не раз, а кілька. І обережно, щоб не спалити комірки зразу, але й з достатньою силою. Зможете?
— Колись, — мовив Колін, — мене вважали за найкращого мінус-хроніста. Давайте мерщій. Часу справді небагато.
Пославши повідомлення, він вернувся до багаття. Тепер рест згорів остаточно. Слабка блакитна хмаринка вилетіла з дверей ретаймерного відділення і розтанула в повітрі.
— Ну от, — сказав Третій. — Як бачите, ви самі себе врятували. Головне було — знайти потрібний напрямок думці. Про це можна говорити багато, але мені пора. Я чую, як мої друзі поспішають з мінус-часу. Всім хочеться взяти участь в енергетичному експерименті. І для всіх там знайдеться діло, якщо тільки ми не запізнимось на свої кораблі.
— Вони поспішають зараз? — спитав предок. — От би побачити їх… бодай на мить?
— Взагалі це не заведено, — задумливо промовив Третій. — Але заради нашої незвичайної зустрічі…
Він звів голову, обличчя його набуло вигляду глибоко зосередженого. Колін і предок дивились на нього. Він похитав головою і простяг руку в напрямку галявини. Тоді вони почали дивитись туди,
Здавалося, шквал крутнув повітря над галявиною і примусив його дрижати і клубочитись. Ще секунду нічого не було видно. А потім з'явилась експедиція.
… Вони виникали не більш ніж на секунду кожен. Матові напівсфери, еліпсоїди, машини інших, складніших форм, які одразу навіть важко було визначити, вони з'являлись по кілька зразу і майже миттєво зникали. Та замість них ішли все нові й нові… Минуло півхвилини, і хвилина, і п'ять хвилин, а потік їх усе не вичерпувався, різноманітність форм усе збільшувалась, вони мигтіли перед очима людей усе швидше, швидше… Колін стояв, спираючись на плече предка, у них перехоплювало дух, і Колін, незважаючи на всю свою витримку, відчув, як у нього страшенно калатає серце.
І зненацька потік машин зник.
— Мені пора, — сказав Третій. — От ми й розлучаємось. Нічого не вдієш: ми різні покоління, з різних епох. І перед лицем часу виступаємо кожен окремо. Але не відрубно.
— Це чудово, — мовив предок. — Але ж ми завжди відчували, що так воно і є. Мусить бути!