Довелося чекати дозволу. Валгус стояв і шкодував, що на кораблі нема ніякої зброї. Півдюжини пострілів у цю панель — і кінець Одіссеєві. Хоч — невідомо, що він міг би накоїти, коли б був ушкоджений. Ні, якби навіть була тут зброя, ти не став би стріляти. — Я вирішив, — сказав по паузі Одіссей. — Сидітимете у своїй каюті. Я відключу її від усіх моїх мереж. Туди можете йти. Більше нікуди.
«І за те спасибі, — подумав Валгус. — Усе-таки в каюті. Він міг мене зачинити й у вбиральні. Хоча — в безпеці я не буду ніде. Стерилізатор є в будь-якому закутку корабля, його випромінювання — смерть для всього органічного. Атож…»
— Ідіть прямо до виходу, — диктував Одіссей. — В коридорі підете до дверей вашої каюти. Ні кроку вбік. Ясно?
— Ясно, — похмуро пробурмотів Валгус і таки справді попростував до виходу в коридор. А що він мав ще робити? Перед дверима він обернувся — хотілося все-таки сказати Одіссеєві пару слів… Обернувся — і побачив, як зникла, розтанула права перегородка. За нею відкрилось відділення механізмів забезпечення. Ті самі вкриті інеєм колони кріогена і грубезні скрині катапультного пристрою, які він оглядав, готуючись розпочати експеримент. Ті самі, чиї двері він замкнув наглухо. Ті, що відокремлені від рубки півкілометровим коридором…
Валгус, не роздумуючи, ступив до кріогена. Він не зустрів перепон на своєму шляху — перегородка таки справді зникла. Одіссей змовчав, мабуть, і кібер розгубився від подиву. Валгус торкнувся рукою колони кріогена і відчув різкий холод. Все було реально. Обернувся. Погляд упав на стінку, що знову виросла на своєму місці. Прекрасно. Щойно Валгус проник крізь неї, а тепер через цю ж перегородку він повернеться в рубку. А звідти — до своєї каюти.
Але перегородка була непрониклива, як це й малося бути.
— Так, — сказав Валгус. — Цікаво, як я тепер виберуся звідси, якщо вчора сам же заблокував вихід зовні?
Він присів на скриню, що служила оболонкою одному з соленоїдів катапульти. Було холодно; морозом зашкребло по кістках. Валгус пересмикнув плечима. Холодно, їсти хочеться. Скільки тут доведеться просидіти? І чим взагалі це скінчиться? Хочеш чи ні, а доведеться почати переговори з цим… цим — як же його назвати?
— Одіссею! — гукнув він. — Одіссею, ви мене чуєте?
Одіссей мусив чути: зв'язок з кібером був можливий з усіх основних постів корабля. На цьому наполіг у свій час розумник ТД. І Одіссей почув.
— Я вас слухаю, — сухо озвався він.
— Я перебуваю у відділенні забезпечення. Опинився тут випадково…
— Знаю. Я зараз міркую над причиною цього явища.
«Міркує, бидло! Які слова!»
— Одіссею, будь ласка, розблокуйте вихід і дозвольте мені вийти.
— І не подумаю. Ви там замкнені дуже доречно. Можете сидіти, доки вам не набридне. І після цього теж.
— Але ж мені тут холодно.
— Мені, наприклад, приємно, коли холодно. Я, як ви недавно висловились, усього тільки жменя кріотронів.
— Але я тут довго не витримаю.
— А хто хизувався, що він — людина? От і доведіть, що ви кращий за мене. Посидьте біля кріогена. Це дуже корисний пристрій. Він, як ви знаєте, бере участь в одержанні енергії із світового простору.
— Так, знаю. Випустіть мене. Одіссею, що ви взагалі збираєтесь зі мною робити?
Одіссей мовчав так довго, що Валгус уже вирішив було пробиватися в коридор силоміць. Але тут Одіссей, нарешті, відповів:
— Що робити з вами? Не знаю. Я обнишпорив усю фундаментальну пам'ять, проте не знайшов схожого випадку. Не знаю. Ви мені зовсім не потрібні…
— Тоді загальмуйтесь, і…
— Ні. І я вам скажу чому. Як тільки ми досягли так званого верхнього нуля, зі мною щось сталося. Я став думати. Тепер я розумію, що це таке — думати. Що було раніше, я відновлюю лише по своїх записах. І заодно встигаю розбиратися в фундаментальній пам'яті, — засвоїв уже майже половину її. Багато що прояснилося. Я тепер міркую не гірше за вас. Гадаю, що причина цього — в умовах нашого польоту. Але варт зменшити швидкість, як умови знову зміняться, і я знову стану лише тим, чим був. З цим важко погодитись, ви самі розумієте. Це буде рівнозначне тому, що у вас, людей, зветься смертю.
— А якщо ви не загальмуєте, можу вмерти я.
— Можливо, так і мусить бути. Та ви не помрете. Хіба в мені погано? Ви ж створили такі умови. Я розумію, як я виник: мене зробили люди. Але думаю я тепер сам. І давайте не будемо сперечатися про те, що чекає одного з нас. Чому люди думають, що жити хочеться тільки їм?
— Що ви знаєте про людей!
— Уже чимало. В моїй фундаментальній пам'яті половина — це матеріали про людей. Те, що зветься літературою. Правда, я розібрався в ній ще не до кінця. Надто багато суперечливого. А я хочу розібратись, можливо, це допоможе мені зрозуміти, що зробити з вами. І доки я не скінчу, будьте люб'язні розмовляти зі мною лише на абстрактні теми.