— Так, здається, ціла. Ми збиралися принести її, але…
— Вона нічого не покаже.
Патлатий знову знизав плечима.
— Може, покаже, як вона падає, але не скаже нам, що трапилося тут. Відтоді минуло понад двадцять чотири години, і ми, здається, не наблизилися до того, що тут насправді сталося. Телефон Нел Ебботт не з’явився, що нетипово, хоча, можливо, не надто дивно. Якщо вона стрибнула, то є шанс, що вона спочатку викинула його. Якщо вона впала, він, може, десь у воді: мабуть, провалився в мул чи його знесло течією. Якщо її хтось штовхнув, то, звичайно, він міг спочатку його відібрати, але з огляду на відсутність будь-яких ознак боротьби вгорі на скелі версія про силоміць відібраний телефон не видається ймовірною.
Я заблукала, повертаючись після того, як возила Джулс (ні, НЕ Джулію) на розпізнання тіла до лікарні. Я підкинула її до Млина, і мені здалося, ніби я повертаюся у відділок, аж виявилося, що ні: переїхавши міст, я завернула кудись за ріг і опинилася знову на річці. Як я вже казала, всі дороги ведуть туди. Хай там як, я вийняла телефон, намагаючись з’ясувати, куди їхати, коли побачила гурт дівчат, які йшли через міст. Ліна, на голову вища за інших, відбилася від компанії.
Я залишила машину й пішла за нею. Про дещо я хотіла запитати її: щось таке, про що казала її тітка, — але не встигла я наздогнати її, як вона почала сперечатися з кимось — з жінкою за сорок, можливо. Я побачила, як Ліна схопила її за руку, а жінка вирвалась і затулила обличчя руками, немов боячись удару. Потім вони раптово розійшлися — Ліна ліворуч, а жінка просто на гору. Я пішла за Ліною. Вона відмовилася пояснювати мені, що сталося. Наполягала на тому, що не сталося нічого поганого, і взагалі то була не суперечка, що це врешті не моя справа. Вийшла вистава-бравада, але обличчям дівчинки текли сльози. Я запропонувала провести її додому, але вона мене послала.
Ну я і відчепилася. Поїхала назад у відділок і відзвітувала Таунсендові про те, як Джулс Ебботт розпізнала тіло.
Як і все решта тут, розпізнання теж було якесь дивне.
— Вона не плакала, — сказала я шефові, і він кивнув, мовляв, «ну, це нормально». — Це ненормально, — не відступалася я. — Це не був нормальний шок. Це було справді дивно.
Він засовався в кріслі. Інспектор сидів за столом у крихітному офісі в глибині відділка, і здавалося, що він для цієї кімнатки завеликий — коли встане, то вдариться головою об стелю.
— Чим дивно?
— Важко пояснити, але вона наче беззвучно розмовляє. І це не такий собі безгучний плач. Це щось дуже химерне. Ворушить губами, наче щось каже… і не просто, а до когось. Наче в неї якась розмова.
— А ви нічого не змогли почути?
— Ні.
Він глянув на свій ноутбук, потім знову на мене.
— І це все? Вам вона нічого не казала? Нічого корисного?
— Питала про браслет. Схоже, Нел носила весь час якийсь браслет, який дістався їй від матері. Чи принаймні весь час його носила, коли Джулс востаннє з нею бачилася кілька років тому.
Таунсенд кивнув, почухав зап’ястя.
— У її речах нічого такого не було, я перевіряв. На ній була каблучка — і більше жодних прикрас.
Він мовчав так довго, що я подумала: може, розмову вже скінчено? Щойно я зібралася виходити, які він раптом сказав:
— Треба спитати про це Ліну.
— Я планувала, — сказала я. — Тільки вона не дуже зацікавлена говорити зі мною.
Я розповіла йому про зустріч біля мосту.
— Опишіть ту жінку, — сказав він.
Я описала: трохи за сорок, дещо повнувата, темне волосся, у довгому червоному кардигані, незважаючи на спеку.
Таунсенд довго на мене дивився.
— Як, ні про що не говорить? — спитала я.
— Чому ж, говорить, — сказав він, дивлячись на мене як на особливо недотепну дитину. — Це Луїза Віттекер.
— І вона?..
Він насупився:
— Ви що, жодної передісторії не читали?
— Чесно кажучи, ні, — сказала я.
Мені захотілося нагадати йому, що саме він, як місцевий, і мав би надати мені необхідну передісторію подій.
Він зітхнув і застукотів по клавішах свого комп’ютера.
— Ви повинні бути в курсі цього. Вам мали надати всю інформацію, — він особливо люто вдарив по «ентеру», наче перед ним була друкарська машинка, а не дорогий iBook. — І ще вам слід почитати рукопис Нел Ебботт, — він глянув на мене і скривився. — Отой проект, над яким вона працювала? Це, гадаю, має стати вашою, так би мовити, настільною книгою. Фото й історії про Бекфорд.