— Краєзнавство?
Він різко видихнув.
— Щось ніби. В інтерпретації Нел Ебботт. Її інтерпретація вибраних подій. Її… погляд на речі. Як я казав, щось недолюблюють тут такі історії. Хай там як, а копії того, що вона написала, маємо. Одна з наших констеблів вам дасть. Спитайте Келлі Бакен — там, ближче до входу. Річ у тому, що вона поміж іншого пише і про Кейті Віттекер, яка покінчила з життям у червні. Кейті була близькою подругою Ліни Ебботт, а Луїза, її мати — колись дружила з Нел. Вони посварилися, схоже, через книжку Нел, а коли Кейті загинула…
— Луїза її звинувачувала, — сказала я. — Вона вважає, що все через Нел.
Він кивнув:
— Так і є.
— То мені треба тоді поговорити з нею, з Луїзою.
— Ні, — відказав він, не зводячи очей з екрана. — Це зроблю я. Я її знаю. Я вів розслідування смерті її дочки.
Знову запала довга мовчанка. Він мене не відпускав, то я врешті заговорила:
— Чи були підозри, що до смерті Кейті ще хтось причетний?
Він похитав головою.
— Ні. Наче не було зрозумілої причини, але, як ви знаєте, її часто й нема. Принаймні такої, яка зрозуміла тим, хто зостався жити. Однак вона залишила записку, попрощалася, — він провів рукою по очах. — То була просто трагедія.
— Отже, цього року в річці загинули дві жінки? — сказала я. — Дві жінки, знайомі між собою, пов’язані… — інспектор нічого не сказав, навіть не дивився на мене, і я не була певна, чи він мене слухає. — А скільки ж їх там загинуло? Усього?
— Відколи? — знову похитав він головою. — Вам від якого часу цифра потрібна?
Як я і казала, охрініти можна.
Я завжди трохи боялася тебе. Ти знала це, ти насолоджувалася моїм страхом, насолоджувалася владою наді мною, яку він давав тобі. Тож, думаю, незважаючи на обставини, тебе цей день дуже потішив би.
Мене попросили розпізнати тіло — зголосилася Ліна, але вони їй відмовили, так що я змушена була погодитися. У палаті більше не було нікого. І хоча я не хотіла тебе бачити, я знала, що мушу, бо краще вже бачити тебе, ніж уявляти; жахи, що виникають у голові, завжди набагато страшніші, ніж те, що є. І мені потрібно було тебе побачити, бо ми обидві знаємо: доти я не повірю, не зможу повірити, що тебе не стало.
Ти лежала на каталці посеред холодної кімнати, і твоє тіло було накрите блідо-зеленим простирадлом. Там стояв молодий чоловік у халаті, він кивнув мені й жінці-детективу, а вона — йому. Коли він простягнув руку, щоб відгорнути простирадло, я затамувала подих. Не пригадаю більшого страху від самого дитинства.
Я очікувала, що ти стрибнеш на мене.
Ти не стрибнула. Ти була нерухома і прекрасна. На твоєму обличчі завжди було так багато — стільки виразності, радості чи отрути — і це все й досі було там, сліди цього; ти лишалася собою, досконалою, як раніше, а потім мене мов громом вразило: ти стрибнула.
Ти стрибнула?
Ти стрибнула?
Оце слово на моїх губах здавалося неправильним. Ти б не стрибала. Ти б ніколи не стрибнула, це не по-твоєму. Ти сама мені казала. Скеля недостатньо висока, казала ти. Це лише п’ятдесят п’ять метрів від верху до води — людина може пережити падіння. Отже, казала ти, якщо ти про це, якщо ти справді про це — то тут треба діяти надійно. Передусім: стрибати вниз головою. Якщо ти серйозно, то треба не стрибати, а пірнати.
А якщо цього не планувати, сказала ти, то навіщо це взагалі робити? Не будь туристкою. Ніхто не любить туристів.
Людина може пережити падіння, але це не означає, що обов’язково переживе. Ось ти, наприклад, не пірнула — стрибнула ногами вниз, і маєш: ноги переламані, спина зламана, все тіло розбите. Що це означає, Нел? Чи означає це, що в тебе здали нерви? (Узагалі на тебе не схоже.) Чи ти не наважилася стрибнути головою, зіпсувати гарне личко? (Ти завжди так собою пишалася.) Не думаю. Це не по-твоєму: сказати, що не будеш, а зробити.
(Ліна сказала, що немає тут жодної таємниці, але що вона розуміє?)
Я взяла тебе за руку, і вона здалася такою чужою, не тільки тому, що холодна, а й тому, що я не впізнала її форми, те, яка вона на дотик. Коли я останній раз тримала тебе за руку? Може, ти взяла мене за руку на маминому похороні? Пам’ятаю, як відверталася від тебе, дивилася на тата. Пам’ятаю вираз твого обличчя. (А чого ти чекала?) Моє серце задеревіло в грудях, його ритм сповільнився до скорботного барабанного стукоту.
Хтось сказав:
— Вибачте, але її не можна торкатися.