Це все я сказала інспекторові, коли ми виходили з відділка. Він сердито зиркнув на мене:
— Тільки Бог знає, що робиться в голові в цього дівчиська, — сказав він. — Вона буде намагатися зрозуміти це все. Вона… — Він замовк. Якась жінка йшла до нас, радше шкандибала, — і при тому бурмотіла щось до себе. Вона була одягнена в чорне пальто, незважаючи на спеку, мала сиве волосся з фіолетовими пасмами, а нігті були пофарбовані темним лаком. Вона скидалася на підстаркувату ґотесу.
— Добридень, Нікі, — сказав Шон.
Жінка подивилася на нього знизу вгору, а потім на мене, примруживши очі під навислими бровами.
— Гммм, — пробурмотіла вона, мабуть, вітаючись. — Дійшли до чогось?
— У чому дійшли, Нікі?
— З’ясували, хто це зробив? — бовкнула вона. — З’ясували, хто штовхнув її?
— Хто штовхнув її? — повторила я. — Ви маєте на увазі Даніеллу Ебботт? Чи є у вас інформація, яка може виявитися корисною для нас, місіс… е-е…
Вона сердито глянула на мене, потім на Шона.
— Як її звуть, коли вона вдома? — спитала вона, тицьнувши пальцем у мій бік.
— Це детектив-сержант Морґан, — спокійно сказав він. — А ви б не хотіли щось сказати нам, Нікі? Про ту ніч?
Вона знову хмикнула.
— Я нічого не бачила, — пробурчала вона, — І навіть коли б і бачила, то хіба хтось буде слухати?
Вона почовгала далі повз нас сонячною дорогою, бурмочучи на ходу.
— І що ж це було? — запитала я інспектора. — Вона є серед тих, з ким ми повинні говорити офіційно?
— Я б не сприймав Нікі Сейдж занадто серйозно, — відповів Шон, похитавши головою. — Вона не зовсім надійна.
— Правда?
— Вона говорить, що вона «екстрасенс», що розмовляє з мертвими. У нас були деякі проблеми з нею раніше, шахрайство і таке інше. Вона також стверджує, що походить від жінки, яку вбили тут мисливці на відьом, — додав він сухо. — Божевільна, як капелюшник.
Я була на кухні, коли пролунав дзвінок у двері. Я визирнула у вікно і побачила детектива Таунсенда, він стояв на ґанку, зазирав у вікна. Ліна дісталася до дверей першою. Вона відчинила йому, сказала:
— Здрастуйте, Шоне.
Таунсенд увійшов у будинок, проскочивши повз її худе тіло й помітивши (не міг же він не помітити) її обрізані джинси, футболку з написом «Rolling Stones» із намальованим висунутим язиком. Він простягнув мені руку, і я її потисла. Його долоня була суха, але шкіра мала нездоровий полиск, а під очима лежали сіруваті кола. Ліна дивилася на нього з-під опущених повік. Вона гризла ніготь.
Я провела його на кухню, а Ліна пішла за мною. Детектив і я сіли за обідній стіл, а Ліна прихилилася до куховарського столу. Вона схрестила ноги, потім посунулася і схрестила їх по-іншому.
Таунсенд на неї не дивився. Він кашлянув, потер однією рукою другу.
— Посмертний розтин був зроблений, — сказав він тихо. Подивився на Ліну, на мене. — Нел розбилася. Немає жодних ознак причетності когось іншого. У неї в крові була певна кількість алкоголю, — він говорив ще тихше. — Достатня, щоб вплинути на прийняття рішень, для того, щоб вона нетвердо стояла на ногах.
Ліна видала звук: довго, судомно зітхнула. Детектив дивився на свої руки, які тепер склав перед собою на столі.
— Але… Нел легко лазила на ту скелю, як коза, — сказала я. — І вона могла б без проблем впорати не те, що кілька склянок, а й цілу пляшку…
Він кивнув.
— Може бути й так, — сказав він. — Але вночі там…
— Це не був нещасний випадок, — різко сказала Ліна.
— Вона не стрибала, — відказала і я.
Ліна скоса глянула на мене, закусивши губу.
— Та що ви розумієте? — сказала вона. Вона розвернулася до детектива. — А ви знаєте, що вона збрехала вам? Вона збрехала про те, що не контактувала з моєю матір’ю. Мама намагалася додзвонитися до неї навіть не знаю скільки разів. А вона ніколи не відповідала, вона ніколи не передзвонювала, вона ніколи…
Вона замовкла, подивилась на мене.
— Вона просто… та чого ви взагалі тут? Мені вас тут не треба!
Вона вийшла з кімнати, хряснувши дверми кухні. Кілька хвилин по тому грюкнули й двері її кімнати.
Ми з інспектором Таунсендом сиділи в тиші. Я чекала, що він запитає мене про телефонні дзвінки, але він нічого не сказав; його очі були заплющені, на обличчі жодної емоції.
— Чи вам не здається дивним, — сказала я нарешті, — те, яка вона переконана, що Нел зробила це з власної волі?
Він поглянув на мене, його голова злегка схилилася набік. Проте він нічого не сказав.
— Чи є у вас підозрювані в цьому розслідуванні? Я маю на увазі… просто мені не здається, що хтось тут переймається, що вона мертва.
— А ви? — спокійно спитав він.
— Що це за питання? — я відчула, що моє обличчя горить. Я знала, що буде далі.
— Міс Ебботт, — сказав він. — Джуліє!
— Джулс. Я Джулс, — Я тягнула час, намагаючись затримати неминуче.
— Джулс, — він відкашлявся, — як щойно сказала Ліна, хоча ви розповіли нам, що не спілкувалися з вашою сестрою кілька років, записи з мобільного телефону Нел показують, що за останні три місяці вона зробила одинадцять дзвінків на ваш телефон.
Моє обличчя зовсім горіло від сорому. Я відвернулася.
— Одинадцять викликів. Навіщо було казати нам неправду?
(Вона завжди бреше, похмуро пробурмотіла ти. Завжди бреше. Завжди вигадує.)
— Я не казала неправду, — сказала я. — Я сама не говорила з нею. Це було так, як казала Ліна: вона залишала повідомлення, а я не відповідала. Так що я не казала неправду, — повторила я. Голос мій звучав слабко, улесливо, навіть мені це було чути. — Послухайте, ви не можете вимагати, щоб я пояснила це вам, тому що стороння людина просто не зрозуміє. Ми з Нел мали проблеми, які накопичувалися багато років — але вони ніяк не пов’язані з цим.
— А звідки ви знаєте? — запитав Таунсенд. — Якщо ви не розмовляли з нею, звідки вам знати, з чим вони були пов’язані?
— Я просто… Ось, — сказала я, простягаючи інспекторові мій мобільний телефон. — Візьміть. Послухайте самі.
Мої руки тремтіли, і, коли він потягнувся за телефоном, його руки тремтіли теж. Він послухав твоє останнє повідомлення.
— Чому ви не зателефонували їй? — спитав він із чимось на кшталт розчарування на обличчі. — Голос у неї тут засмучений, чи не так?
— Ні, я… Не знаю. Вона говорила як завжди. Іноді Нел була щаслива, іноді сумна, іноді сердита, не раз була п’яна… це нічого не означало. Ви її не знаєте.
— А інші її дзвінки? — тепер уже суворо спитав він. — Ще маєте ті повідомлення?
У мене були не всі, але він послухав ті, які були, і його рука стискала мій телефон так міцно, що кісточки його пальців побіліли. Коли він закінчив, то передав телефон назад мені.
— Не видаляйте їх. Можливо, нам доведеться знову прослухати їх.
Він відсунув стілець і встав на ноги, і я пішла за ним у передпокій.
Біля дверей він розвернувся до мене обличчям.
— Маю сказати, — промовив він, — що мені вельми дивно, що ви не відповіли їй. Що ви не намагалися з’ясувати, чому їй потрібно поговорити з вами так терміново.
— Я думала, що вона просто хотіла уваги, — сказала я тихо, і він відвернувся.
Тільки після того, як він зачинив за собою двері, я згадала. Я вибігла слідом за ним.
— Детективе Таунсенде! — крикнула я, — у неї був браслет. Браслет моєї матері. Нел носила його. Ви знайшли його?
Він похитав головою, озирнувшись до мене.
— Ми не знайшли нічого, ні. Ліна розповіла сержанту Морґан, що Нел носила його часто, але не щодня. Однак, — продовжував він, опускаючи голову, — я вважаю, тут важко сказати.
Кинувши погляд на будинок, він заліз у машину й повільно задом виїхав на дорогу.