Тато заварив мені чаю, якого я не хотів, але все одно випив.
— Ти як думаєш, там буде поліція? — спитав я його, хоч і знав відповідь.
— Гадаю, що так. Містер Таунсенд знав Нел, правильно? Ну і — уявляю собі, скільки людей із села захочуть її провести, чи знали вони її, чи ні. Я знаю… Я знаю, у нас тут все складно, але я думаю, буде правильно, якщо ми всі долучимося, правда? — я нічого не сказав. — А ти хочеш побачити Ліну, правильно ж, щоб сказати, як ти їй співчуваєш. Уявляєш, як зараз Ліні, мабуть, погано.
Я й далі мовчав. Він простягнув руку скуйовдити мені волосся, але я ухилився.
— Тату, — сказав, — ти знаєш, як поліція питала про вечір неділі, про те, де ми були і таке всяке?
Він кивнув, але при тому я бачив: він дивився через мою голову, щоб перевірити, чи не чує нас мама.
— Ти сказав, що нічого незвичайного не чув, так? — запитав він. Я кивнув. — Ти сказав правду.
Я не був певен, чи ті слова: «Ти сказав правду» були запитанням чи повчанням.
Я хотів щось сказати вголос. Хотів спитати: «А що, коли?.. А що, як вона зробила щось погане?» — просто щоб тато міг сказати мені, що я смішний, чи сердито накричати: «Як ти міг навіть подумати про таке?»
Я сказав:
— Мама пішла до крамниці.
Він подивився на мене, як на тупого.
— Так, я знаю. Вона пішла до крамниці зранку, по молоко. Джоше… О! А ось і ти, — сказав він, дивлячись мені через плече. — Ось і мама. Так же краще, правда?
Вона з червоного переодяглася в чорне.
Так було краще, але я все одно боявся: а раптом щось… Боявся, що вона щось не те скаже, або засміється посеред служби чи ще що-небудь. Вона тоді так на мене подивилася… не зовсім радісно чи що… радше вона так дивиться на тата, коли бере гору в суперечці, коли, наприклад, говорить: казала ж я, треба було повертати на трасу A68! Наче вона довела свою правоту в чомусь і не могла приховати переможного виразу обличчя. Неспокійно мені від того було.
Коли ми доїхали до церкви, там уже тинялося багато людей — від того мені стало трохи краще. Я бачив містера Таунсенда, і він мене, мабуть, теж помітив, але не підійшов і нічого не сказав. Він просто стояв собі, роззирався на всі боки, а потім він зупинився і дивився, як Ліна з тіткою йшли по мосту. У Ліни вигляд був зовсім дорослий, не такий, як завжди. І все одно вона красива. Коли вона проходила повз, побачила мене і сумно всміхнулася. Я хотів підійти й обійняти її, але мама так стисла мені руку, що я не міг вирватися.
Я даремно турбувався щодо маминого сміху. Коли ми ввійшли в церкву, вона так розридалася, що люди озиралися на неї. Не знаю, на краще, чи на гірше.
Цього ранку я почувалася щасливою. Я лежала в ліжку, скинувши ковдри. Я відчувала тепло нового дня і я знала, що він буде пречудовий, і мені чувся мамин спів. Потім я прокинулася.
На дверях у мене висіла сукня, яку я планувала вдягнути. Це мамина, від Lanvin. Вона ніколи б у житті мені її не дала, але сьогодні, гадаю, вона б не заперечувала. Її не здавали в хімчистку, відколи вона вдягала її востаннє, так що сукня, як і раніше, пахла мамою. Коли я вбрала сукню, то наче вдягла її шкіру на свою.
Я помила й висушила голову, а потім зібрала волосся позаду. Я зазвичай носила його розпущеним, але мамі подобалося, коли воно зібране. «Totes Sophis», говорила вона про цю зачіску, як тоді, коли хотіла, щоб я позакочувала очі. Я хотіла піти в її кімнату, пошукати її браслет — я знала, він десь там, — але не могла цього зробити.
Я не могла наважитися піти в її кімнату, відколи вона померла. Останній раз я була там у неділю вдень. Мені було нудно, я сумувала за Кейті, тому я пішла в її кімнату пошукати плану. У тумбочці його не було, так що я стала перевіряти кишені її пальта в шафі, вона інколи тримає свою ничку там. Я не очікувала, що вона повернеться. Коли мама мене на цьому зловила, то не розгнівалася, просто стала якась наче сумна.
— Ти не можеш мене зараз лаяти, — сказала я. — Я шукала наркоту у твоїй кімнаті. Таким чином, ти не можеш на мене злитися. А то виглядатиме, що ти повна лицемірка.
— Ні, — сказала вона, — виглядатиме, що я доросла.
— Це те саме, — сказала я, і вона засміялася.
— Атож, може бути, але річ у тому, що мені можна курити траву і пити алкоголь, а тобі — ще ні. Та й узагалі, нащо тобі це здалося: накуритися серед білого дня в неділю? Ще й самій? Тобі якось сумно, чи не так? — тоді вона продовжила: — Чом би тобі не піти скупатися чи що? Подружці зателефонувати?
Тут я не витримала, бо вона говорила щось майже таке, як Таня, Еллі, і всі ці суки. Ой, ти сумна, ти нещасна, у тебе тепер немає друзів, а єдина людина, яка тебе любила, втопилася. Я стала кричати:
— Яка подружка, нахуй?! Де в мене та подружка, ти що, не пам’ятаєш? Не пам’ятаєш, що сталося з моєю найкращою подругою?!
Вона тут притихла й підняла руки, як вона робить — робила — коли не хоче сваритися. Але я не перестала, не могла. Я кричала, що вона ніколи не була поряд, що вона просто залишала мене в спокої весь час, що вона була так далеко, наче взагалі я їй не треба. Вона хитала головою, казала: «Це неправда, ні. Вибач, що я мало на тебе зважала, але є деякі речі, яких я не можу пояснити. Мені потрібно робити дещо, і я не можу пояснити, як це важко».
Я говорила з нею холодно:
— Тобі не потрібно нічого робити, мамо. Ти ж обіцяла мені, що нікому нічого не скажеш. Так що тобі й не потрібно нічого робити. Господи, ти що, ще не досить наробила?
— Ліні, — говорила вона, — Ліні, будь ласка. Ти не знаєш усієї правди. Я тут мати, тож довіряй мені.
Я тоді всякої гидоти їй наговорила, мовляв, яка з неї мати, яка мати взагалі тримає в хаті дур і мужиків водить, так що й мені чути? Я сказала їй, що якби все було навпаки, якби я потрапила в таку біду, як Кейті, то Луїза знала б, що робити, вона справжня мати, і вона зробила б щось, допомогла б. І все це була фігня, звичайно, бо я й сама не хотіла б, аби мама щось говорила, про що вона мені й сказала, і додала, що, хай там як, а вона намагалася мені допомогти. А тоді я просто почала кричати на неї, кажучи, що це вона винна, що якщо вона піде і все кому-небудь розплеще, то я піду з хати й ніколи більше на говоритиму з нею. Я повторювала знову і знову: ти й так досить нашкодила. Останнє, що я сказала їй у її житті — це те, що вона винна у смерті Кейті.
У день твого похорону була спека, над водою мерехтіло, світло було занадто яскраве, повітря занадто задушливе, важке від вологи. Ми з Ліною пішли до церкви. Вона йшла на кілька кроків уперед, і відстань між нами більшала; я погано ходжу на підборах, а для неї це природно. Вона була дуже елегантна, дуже красива, здавалася набагато старшою за свої п’ятнадцять років у чорній креповій сукні, на грудях якої була зображена замкова шпарина. Ми йшли в тиші, річка зміїлася повз нас каламутно, похмуро і тихо. У теплому повітрі пахло тлінням.
Я відчула страх перед тими, кого ми зустрінемо біля церкви, коли ми завернули за ріг до мосту. Я боялася, що ніхто не прийде і ми з Ліною будемо змушені сидіти там сам на сам з тобою.
Я дивилася на дорогу, опустивши голову, зосередилася на тому, щоб ставити одну ногу поперед другої, намагаючись не спіткнутися на нерівному хіднику. Моя блузка (чорна і синтетична, з бантом, як у кицьки, на горлі, геть не до цієї погоди) прилипала до спини. Очі сльозилися. Ну й нехай туш потече, подумала я. Люди будуть думати, що я плакала.
Ліна досі ні разу не заплакала. Чи принаймні не плакала переді мною. Іноді я ніби чула, як вона схлипує вночі, але до сніданку вона приходить з ясними очима й безтурботна. Вона вислизає з дому й заходить без жодного слова. Я чую, як вона тихо розмовляє у своїй кімнаті, але вона мене не помічає, сахається від мене, коли я підходжу, на мої запитання грубіянить, моєї уваги цурається. Вона не хоче мати нічого спільного зі мною. (Пам’ятаю, ти ввійшла в мою кімнату після того, як мама померла, ти хотіла поговорити, і я послала тебе. Чи це те ж саме? Чи вона робить те ж саме? Не можу сказати.)