Коли ми наблизилися до церковного двору, я помітила жінку, яка сиділа на лавці біля дороги, вона усміхнулася мені на гнилі зуби. Мені здалося, що хтось засміявся, але це була тільки ти в моїй голові.
Деякі з жінок, про яких ти писала, поховані на цвинтарі біля цієї церкви, деякі з твоїх небажаних жінок. Чи були ви всі небажані? Ліббі, напевно, для когось була. У чотирнадцять років вона спокусила тридцятичотирирічного чоловіка, забрала його від люблячої дружини й дитини. З допомогою своєї бабусі, старої Мей Сітон, і численних бісів, яких вони викликали, Ліббі змушувала бідного безневинного Меттью на безліч неприродних актів. Справді, це річ небажана. Мері Марш, казали, робила аборти. Енн Ворд була вбивцею. Але ж ти, Нел? Що ж ти такого зробила? Кому була небажана ти?
Ліббі поховали на цвинтарі при церкві. Ти знала, де вона лежить, вона й інші, ти показала мені надгробки, зчистила з них мох, можна було прочитати слова. Ти взяла з собою трохи цього моху, пробралася в мою кімнату й запхнула мені під подушку, а потім сказала, що це Ліббі поклала його там. Уночі вона виходить на берег, розказала ти; якщо добре прислухатися, то можна почути, як вона кличе бабусю Мей, щоб та прийшла і врятувала її. Але Мей ніколи не приходить: вона не може. Вона не на кладовищі. Коли з неї витягли зізнання, її повісили на майдані; її тіло поховане в лісі за муром кладовища, і в її ноги вбиті цвяхи, щоб вона не могла встати.
На вигині мосту Ліна на мить озирнулася, щоб подивитися на мене. Вираз її обличчя — роздратованість, можливо, трохи співчуття — був настільки твій, що я здригнулася. Я стиснула кулаки й закусила губу: як я можу боятися її! Вона ж просто дитина.
Ноги в мене боліли. Я відчувала, як піт поколював над чолом, мені хотілося розірвати тканину моєї блузки, зірвати свою шкіру. Мені було видно невеликий натовп на автостоянці перед церквою, і вони розверталися, дивилися на нас, спостерігаючи, як ми йдемо. Я думала, як воно було б — перескочити мур і побігти геть: страшно, так, але тільки на короткий час. Я могла б ковзнути в мул і дозволити воді зімкнутися наді мною; було б таке полегшення відчувати холод, стати невидимою.
У церкві ми з Ліною сиділи пліч-о-пліч (на відстані фута одна від одної) в першому ряді. Церква була повна. Десь позаду нас ридала жінка, не перестаючи, ніби в неї розривалося серце. Вікарій говорив про твоє життя, перелічив твої досягнення, говорив про те, яка ти була віддана дочці. Мене згадали побіжно. Це я дала йому інформацію, тож, мабуть, мені не можна поскаржитися, що його промова була поверхова. Я могла б сказати щось і сама, може, я й мала це зробити, але я не уявляла, як говорити про тебе, не зраджуючи чи тебе, чи мене, чи істину.
Служба скінчилася раптово, і я незчулася, як Ліна уже вставала. Я пішла за нею проходом, і увага, зосереджена на нас, обпікала, як щось загрозливе, а не добре. Я намагалася не бачити облич навколо мене, але нічого не могла з собою вдіяти: жінка, яка плакала, з червоним і зім’ятим лицем, Шон Таунсенд, який зустрівся очима зі мною, молодий чоловік з опущеною головою, підліток, який сміявся в кулак. Лихий чоловік. Я раптом зупинилася, і жінка позаду наступила мені на п’яти.
— Вибачте, вибачте, — пробурмотіла вона, обходячи мене. Я не рухалася, не дихала, не могла сковтнути, у мене всередині все перетворилося на рідину. Це був він.
Так, старший, не такий гарний, підтоптаний — але безумовно він. Лихий чоловік. Я чекала, коли він гляне на мене. Я подумала, що якби він глянув, то сталося б одне з двох: або я заплачу, або кинуся на нього. Я чекала, але він не дивився на мене. Він дивився на Ліну, пильно спостерігаючи. Тепер у мене всередині все скрижаніло.
Я пішла наосліп, розштовхуючи людей. Він стояв осторонь, і далі не зводячи очей з Ліни. Дивився, як вона знімає туфлі. Чоловіки дивляться на таких дівчат, як Ліна, по-всякому: у їхніх очах може бути бажання, голод, відраза. Мені не було видно його очей, але мені це й не було потрібно. Я знала, що в них.
Я рушила, у горлі в мене клекотіло. Люди дивилися на мене з жалем чи сум’яттям, мені було байдуже. Мені потрібно було дістатися до нього… І тут він різко повернувся й рушив геть. Він швидко пішов доріжкою і вийшов на автостоянку, а я стояла, в мене раптово відновилося дихання, від адреналіну в голові все попливло. Він сів у великий зелений автомобіль і поїхав.
— Джулс? Із вами все гаразд? — Біля мене з’явилася сержант Морґан і поклала руку мені на плече.
— Ви бачили цього чоловіка? — спитала я в неї. — Ви його бачили?
— Якого чоловіка? — роззирнулася вона. — Кого?
— Він лихий чоловік, — сказала я. Вона стривожилася.
— Де, Джулс? Хтось щось зробив… сказав… вам?
— Ні, я… ні.
— Який чоловік, Джулс? Про кого ви?
Язик у мене заплутався, ніби в очереті, а рот наче став повний мулу. Я хотіла сказати їй, хотіла сказати: я пам’ятаю його. Я знаю, на що він здатний.
— Кого ви бачили? — спитала вона мене.
— Роббі, — нарешті вимовила я це ім’я. — Роббі Кеннона.
1993 рік
Серпень
Я й забула. Перед футболом трапилося ще дещо. Я сиділа на рушнику, читаючи книжку, ще нікого навколо не було, а потім прийшли ви. Ти і Роббі. Ти не бачила мене під деревами, ти побігла за ним у воду, ви плавали, хлюпалися й цілувалися. Він узяв тебе за руку і потягнув до краю води, навалився на тебе, притис твої плечі до землі, вигнув спину і поглянув угору. І побачив, що я спостерігаю. І всміхнувся.
Пізніше того самого дня я повернулася додому сама.
Я зняла картатий купальник і джинсові шорти й замочила в холодній воді у раковині. Я набрала собі ванну, залізла в неї й подумала, що ніколи не позбудуся цього всього жахливого м’яса.
Велика дівчинка. Здоровенна. Ноги футбольні.
Занадто велика для простору, де я живу, мене завжди забагато. Я займаю дуже багато місця. Я занурилася у ванну, і вода піднялася. Еврика.
Повернувшись до своєї кімнати, я залізла під ковдру й лежала там, задихаючись від горя, жалю до себе й провини, адже моя мати лежала в ліжку в сусідній кімнаті. Вона помирає від раку молочної залози, а я тільки й думаю, як не хочу, щоб це тривало, не хочу жити.
Я заснула.
Мене розбудив батько. Він мав повезти матір до лікарні на нові обстеження, і вони збиралися ночувати в місті, бо коли все зроблять, буде пізня година, і вона втомиться. Вечеря в духовці, сказав він, розігрієш.
Нел була вдома, я знала: мені було чути її музику в сусідній кімнаті. За якийсь час музика затихла, а потім стало чути голоси, тихі, потім дедалі голосніші, та інші звуки: стогони, кректання, важке дихання. Я вилізла з ліжка, вдягнулася і вийшла в коридор. Горіло світло, двері в кімнату Нел були ледь прочинені. Там було темніше, але я чула її, вона говорила щось, вона вимовляла його ім’я.
Майже не дихаючи, підступила на крок. Крізь щілину в дверях я могла розгледіти їхні фігури, які рухалися в темряві. Я не могла змусити себе відвести погляд, я дивилася, доки почула, як він видає гучний, тваринний рев. Потім він засміявся, і я зрозуміла, що вони скінчили.
На першому поверсі всюди горіло світло. Я ходила й вимикала його, потім забрела на кухню й зазирнула в холодильник. Я дивилася на те, що в ньому, і краєм ока помітила пляшку горілки на столі, відкриту, почату. Я зробила так, як робила Нел: налила півсклянки апельсинового соку і долила горілки, а потім, готуючись до неприємного, гіркого алкогольного смаку, який я відчувала, куштуючи вино й пиво, надпила. І виявила, що напій солодкий, зовсім не гіркий.
Я випила склянку й налила ще одну. Я насолоджувалася фізичним відчуттям: тепло від мого живота поширюється в груди, моя кров нагрівається, все моє тіло розслаблене, усі нещастя того дня минаються.