Тож шлюб, який здавався їй непорушним, почав давати тріщини. Але, звичайно, раніше вона нічого не знала. Тепер було очевидно: жоден шлюб не може пережити цієї втрати. Вона завжди сидітиме між ними — і жоден з них не зможе зупинити її. Гірше, що жоден з них нічого не підозрював. Коли вони обоє лягли в ліжко й заснули, а потім зранку побачили її порожнє ліжко, то ні на мить не уявляли собі, що вона буде в річці.
Для неї, Луїзи, немає жодної надії, думала вона; для Алека — трохи, але Джош інший. Джош сумуватиме за сестрою щодня усе життя, але він може бути щасливий — і буде. Він понесе її із собою, але він також буде працювати, мандрувати, закохуватися, жити. І найкращий шанс для нього — поїхати звідси, із Бекфорда, від річки. Луїза знала, що її чоловік має рацію.
Десь усередині вона вже знала, вона просто не хотіла зізнатися собі в цьому. Але вчора, дивлячись на сина після похорону, вона була охоплена жахом. Його змучене, стривожене обличчя. Те, як він здригався від будь-якого шуму, зіщулювався, як переляканий собака, у натовпі. Те, як він постійно поглядав на неї, наче повернувся у раннє дитинство, перестав бути впевненим у собі дванадцятирічним хлопцем, перетворився на зляканого, нещасного малюка. Його необхідно забрати звідси.
А все ж саме тут Кейті робила перші кроки, говорила перші слова, гралася у хованки, ходила колесом по всьому саду, борюкалася із молодшим братом, потім заспокоювала його, сміялася, співала, плакала, ранилася до крові, обіймала маму щодня, повертаючись зі школи.
Проте Луїза вирішила. Як і її дочка, вона була рішуча, хоча це рішення далося їй непросто. Просто встати з-за столу на кухні, підійти до сходів, потім піднятися на них, взятися за дверну ручку, натиснути, щоб увійти в її кімнату востаннє. Тому що саме таке було в неї відчуття. Востаннє це буде її кімната. Відсьогодні це буде щось інше.
Серце Луїзи стало мов цурка; воно не билося, тільки боліло, дерло м’які тканини, розривало жили й м’язи, заливаючи її груди кров’ю.
Хороші дні й погані.
Вона не могла залишити кімнату такою самою. Хоч як важко було думати про те, щоби прибрати й сховати речі Кейті, відкласти її одяг, зняти її фотографії зі стін, провести її так, ховаючи з поля зору, — але ще гірше було думати про чужих у цій кімнаті. Ще гірше було уявляти собі, як вони будуть усе мацати, шукати розгадки, як вони дивуватимуться, наскільки все на вигляд нормальне, наскільки нормальний вигляд був у Кейті. Вона? Звичайно ж, ні? Звичайно, не може бути, щоб вона втопилася?
Отже, Луїза це зробить: вона прибере шкільні речі зі столу, візьме ручку, яку колись тримала в кулаці її дочка. Вона складе м’яку сіру футболку, у якій Кейті спала, вона збере постіль із ліжка. Вона візьме сині сережки, які люба тітонька Кейті подарувала їй на чотирнадцятий день народження, і покладе їх у шкатулку. Вона візьме велику чорну валізу, що лежить на шафі в коридорі, і складе туди її одяг.
Вона це зробить.
Луїза стояла посеред кімнати, думаючи про це все, коли почула якийсь звук позаду, озирнулася і побачила у дверях Джоша: він стояв і спостерігав за нею.
— Мамо! — Він був блідий, як привид, його голос застрягав у горлі. — Що ти робиш?
— Нічого, милий, я просто… — Вона зробила крок до нього, але він відступив.
— Ти… ти тепер збираєшся прибрати все з її кімнати?
Луїза кивнула.
— Хочу почати, — сказала вона.
— Що ти будеш робити з її речами? — майже скрикнув він. Голос у Джоша звучав здавлено. — Віддаси їх комусь?
— Ні, мій хороший. — Вона підійшла до нього й простягнула руку, щоб відкинути його м’яке волосся із чола. — Ми їх усі залишимо. Ми нічого не віддамо.
Він занепокоївся.
— Але хіба не треба почекати тата? Хіба він не повинен бути тут? Не можна тобі робити це самій.
Луїза всміхнулася йому.
— Я — просто збиралася почати, — сказала вона якомога бадьоріше. — Я насправді думала, що ти зранку пішов до Х’юґо, тому…
Х’юґо був другом Джоша, можливо, його єдиним справжнім другом. (Щодня Луїза дякувала Богові за існування Х’юґо та його сім’ї, що до них Джош міг ходити щоразу, коли йому потрібно було кудись втекти.)
— Я й пішов, тільки забув телефон і повернувся за ним. Ось.
Він показав їй його.
— Гаразд, — сказала вона. — Молодчина. Ти залишаєшся там на обід?
Він кивнув, спробував усміхнутися, а потім пішов. Вона почекала, доки почула, як грюкнули вхідні двері, а тоді сіла на ліжко й дала волю сльозам.
На тумбочці лежала стара резинка для волосся, розтягнута й зношена майже до нитки, на неї причепилися довгі пасма розкішного темного волосся Кейті. Луїза підняла його й покрутила в руках, намотуючи на пальці. Притулила до обличчя. Потім встала й підійшла до туалетного столика, відкрила бляшану шкатулку в формі серця і поклала туди резинку. Вона лежатиме там разом з її браслетами й сережками — нічого не буде викинуто, усе залишиться. Як не тут, то деінде: Луїза візьме все з собою. Жодної частинки Кейті вона не віддасть, ніщо з її речей не припадатиме пилом на полиці крамнички вживаних речей.
На шиї Луїзи висіло кольє, яке носила Кейті, коли загинула: срібний ланцюжок із маленькою синьою пташкою. Луїзу нервувало, що дівчинка обрала для себе саме цю прикрасу. Луїзі вона не здавалася найкращою. Адже в Кейті були сережки з білого золота, які подарували їй Луїза та Алек на тринадцятий день народження, що їх вона обожнювала, і плетений браслет дружби («браслет братерства»), який купив для неї Джош (на власні гроші!) під час їхніх останніх канікул у Греції. Луїза не могла зрозуміти, чому Кейті обрала оце — подарунок від Ліни, з якою вона вже не була особливо близькою: пташку з написом «з любов’ю» (зовсім не в стилі Ліни).
На ній тоді не було жодних інших прикрас. Джинси, куртка, занадто тепла для літнього вечора, повні кишені каміння. У рюкзаку — теж каміння. Коли її знайшли, вона була оточена квітами й стискала рукою маленький букет. Як Офелія. Як на тій картині на стіні в Нел Ебботт.
Люди казали, що в кращому разі банально, а в гіршому — безглуздо й жорстоко звалювати на Нел Ебботт провину за те, що трапилося із Кейті. Лише тому, що Нел писала про затон, говорила про затон, фотографувала його, брала інтерв’ю, публікувала статті в місцевій пресі, розповідала одного разу про це в радіопередачі BBC, лише тому, що вжила слова «місце самогубств», лише тому, що розповідала про своїх любих «купальниць» як про славних романтичних героїнь, про жінок, які мали силу зустріти вічний спокій в обраному ними прекрасному місці — її не можна закликати до відповідальності.
Але Кейті не повісилася на дверях спальні, не перерізала собі вени, не випила жменю таблеток. Вона обрала затон. Дійсно безглуздо було ігнорувати контекст, не зважати на те, якими навіюваними можуть бути деякі люди — вразливі, молоді. Підлітки — добрі, розумні, добрі діти — стають одержимі ідеями. Луїза не розуміла, чому Кейті зробила те, що вона зробила, вона ніколи не зрозуміє, але вона усвідомлювала, що цей вчинок стався не окремо від усього.
Психолог, з яким вона бачилася лише двічі, казав їй: не треба прагнути зрозуміти, чому так сталося. Що вона ніколи не зможе відповісти на це запитання, і ніхто не зможе; що в багатьох випадках, коли хтось вкорочує собі віку, існує не одна причина: життя не таке просте. Луїза в розпачі сказала, що в Кейті ніколи не було жодних депресій, її не ображали в школі (вона говорила з учителями й дітьми, перевірила її електронну пошту та Facebook, і не знайшла нічого, крім любові). Вона була красива, вона встигала в школі, вона була амбітна, завзята. Вона не була нещасною. Іноді з дикими очима, часто збудлива. Людина настрою. Їй же було п’ятнадцять. Перш за все вона не була потайною. Якби вона була в біді, то сказала б матері. Вона розповідала матері все, це завжди було так.