А от із містером Гендерсоном вийшло зовсім по-іншому. Кейті пішла першою, бо виграла тур із містером Маком. Вона дочекалася закінчення уроків, і поки я дуже повільно збиралася, вона підійшла до його столу й сіла на край. Вона всміхнулася містерові Гендерсону, трохи нахилившись уперед, і почала говорити з ним, але він раптово відсунув стілець і встав на ноги, відійшов на крок. Вона продовжила, але уже не так старалася, а коли ми виходили, він глянув на нас так, наче розлютився. Коли я своєю чергою пробувала його засоромити, він позіхав. Що я тільки не робила: ставала близько до нього, усміхалася, торкалася волосся і шиї, кусала себе за нижню губу, а він демонстративно позіхав. Наче йому нудно на мене дивитися.
Мені просто в голову не вкладалося, як це дивитися на мене, як на порожнє місце, наче я йому геть не цікава. Мені перехотілося грати далі. З ним було неприкольно. Поводиться просто як хуйло якесь. Кейті сказала: «Ти так вважаєш?» — і я сказала, що вважаю. А вона: «Ну добре». І на тому все й скінчилося.
Я дізналася значно пізніше, через кілька місяців, що вона порушила правила. Я поняття про це не мала, тому коли Джош зайшов до мене на Валентина й розказав найсмішнішу історію, яку я в житті чула, я й написала Кейті есемеску: «Чула про твій лямур, — написала я. — КВ + МГ = ♥». Мені прийшла відповідь приблизно за п’ять секунд: «ВИТРИ ЦЕ. НЕ ЖАРТ. ВИТРИ». Я відписую: «WTF?» А вона — знову. «ВИТРИ БІГОМ. А ТО, ЇЙ-БОГУ, БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ БУДУ З ТОБОЮ РОЗМОВЛЯТИ!» Боже мій, думаю. Охолонь!
Наступного ранку в школі вона на мене й не дивилася. Навіть не привіталася. Коли ми вийшли з класу, я схопила її за руку.
— Кейті! — кажу — Що ж це робиться?!
Вона мене мало в унітаз не штовхнула.
— Та що ж це за фігня? — сказала я. — Ти чого?
— Нічого! — засичала вона на мене. — Я просто вважаю, що той твій жарт — це лажа, ясно? — І вона на мене таким поглядом подивилася, який у неї ставав дедалі частіше: наче вона доросла, а я мала. — Нащо ти взагалі таке зробила?
Ми стояли в далекому кінці туалету, під вікном.
— Джош забігав у гості, — сказала я. — Каже, що бачив, як ти й містер Гендерсон стояли на автостоянці, тримаючись за руки… — І я засміялася.
Кейті не сміялась. Вона відвернулася від мене й стала біля раковини, дивлячись на своє відображення.
— І що? — Вона дістала із торби брасматик. — Що саме він сказав?
Її голос звучав дивно, не сердито, не стурбовано: вона ніби була налякана.
— Він сказав, що чекав тебе після школи і побачив вас із Гендерсоном, що ви трималися за руки… — Я знову розреготалася. — Боже ж мій, теж мені драма. Він просто вигадав байку, бо шукав приводу зайти до мене. Це ж День святого Валентина, тож…
Кейті заплющила очі.
— Господи! Ну ти, блін, і самозакохана! — сказала вона спокійно. — Ти що, серйозно думаєш, що все заради тебе робиться!
Відчуття було таке, ніби вона дала мені ляпаса.
— Що?..
Я навіть не знала, як на таке реагувати, це було зовсім на неї не схоже. Я все ще намагалася придумати, що ж сказати, і тут вона впустила свій брасматик у раковину, схопилася за неї й заплакала.
— Кейті… — Я поклала руку їй на плече, а вона заплакала ще сильніше. Я пригорнула її. — Господи, та що ж сталося? Що трапилося?
— Ти що, не помітила, — пирхнула вона, — що все стало по-іншому? Ти що, не помітила, Ліно?
Звичайно, я помітила. Вона якийсь час уже була іншою, ніби відстороненою. Увесь час була зайнята. То в неї домашка, так що ми не можемо потусуватися після школи, то вона з мамою по крамницях ходить і не йде зі мною в кіно, то вона сидить із Джошем і не прийде до мене ночувати. Вона і в інших речах змінилася. Стала тихіша в школі. Кинула курити. Сіла на дієту. Ставала якась ніби неуважна в розмовах зі мною, наче їй нудно, наче їй щось цікавіше на думці.
Звичайно, я помітила. Мені було прикро. Але я не збиралася нічого казати. Правда ж, нема гірше ніж показувати комусь свою образу? Я не хотіла здаватися слабкою, нещасною, показувати, що мені чогось треба і теде.
— Я думала… Та не знаю, Кей, я думала, що тобі просто нудно зі мною чи що, — вона ще дужче заплакала, а я обіймала її.
— Ні, ні! — сказала вона. — Мені не нудно з тобою. Але я не могла сказати тобі, не могла сказати нікому… — вона раптово перервалася і випручалася з моїх рук. Вона пішла на другий кінець туалету, впала на коліна й поповзла до мене, зупиняючись біля кожної кабінки.
— Кейті? Що ти робиш?
І тут до мене нарешті дійшло. Оце наскільки я нічого не розуміла!
— Боже ти мій, — сказала я, коли вона встала на ноги. — Ти… ти справді хочеш сказати, що… — Я перейшла на шепіт, — щось відбувається?
Вона нічого не сказала, тільки подивився мені просто в очі, і я зрозуміла: так.
— Блін! Блін, Кейті, ти ж не… Це божевілля якесь. Тобі не можна. Тобі не можна, Кейті. Ти повинна зупинити це… доки нічого не відбулося.
Вона подивилася на мене як на дурнувату, наче їй за мене незручно.
— Ліно, це вже відбулося, — вона сумно всміхнулася, витерши сльози з обличчя. — Це уже відбувається з листопада.
Я нічого про це не сказала поліції. Це не їхня справа.
Вони прийшли, коли ми з Джулією вечеряли на кухні. Точніше, я вечеряла. А вона просто возькала їжею по тарілці, як завжди. Мама казала мені, що вона не любить їсти при людях: це відтоді, коли вона була товстою. Ми обидві мовчали — ми нічого не сказали одна одній, бо я прийшла додому й застукала її з маминими речами — так що коли у двері подзвонили, то це було навіть полегшення.
Коли я побачила, що прийшли Шон і детектив Морґан — Ерін, як я тепер маю її називати після того, скільки часу ми провели разом — я подумала, що зараз буде розмова за розбиті вікна, хоча мені здалося, що приїжджати їм задля такого удвох — це якось занадто. Я одразу здалася.
— Я все відшкодую! — сказала я. — Тепер же я можу це собі дозволити, чи не так?
Джулія скривилася як середа на п’ятницю, показуючи, як я її розчарувала. Вона встала й почала прибирати зі столу, хоча так нічого й не з’їла.
Шон узяв її стілець, присунув до мене й сів поряд.
— Цим ми займемося пізніше, — сказав він із сумним і серйозним виразом обличчя. — Але спочатку ми маємо поговорити з тобою про Марка Гендерсона.
Мене кинуло в холод, у животі все скрутило, як тоді, коли відчуваєш: зараз буде біда. Вони дізналися. Мені водночас стало жахливо — і полегшало на душі, але я намагалася щосили втримати геть байдуже й наївне обличчя.
— Так, — сказала я. — Я знаю. Я побила йому вікна.
— А чому ти побила йому вікна? — спитала Ерін.
— Тому що мені було нудно. Тому що він — мудак. Тому що… Тому що…
— Годі, Ліно! — перервав мене Шон. — Припини клеїти дурня.
Вигляд у нього був помітно роздраконений.
— Ти ж знаєш, що ми говоримо не про це, чи не так?
Я не сказала ні слова, я просто дивилася у вікно.
— Ми говорили з Джошем Віттекером, — сказав він, у животі в мене знову перевернулося. Я ж і розуміла: Джош не зможе мовчати про це вічно, але сподівалася, що погром у Гендерсона його задовольнить, принаймні на деякий час.
— Ліно? Ти мене слухаєш? — Шон нахилився вперед на стільці. Я помітила, що його руки трохи затремтіли. — Джош зробив дуже серйозну заяву про Марка Гендерсона. Він сказав нам, що Марк Гендерсон перебував у стосунках — сексуальних — із Кейті Віттекер протягом кількох місяців, перед тим, як вона померла.
— Дурниці! — сказала я і спробувала розсміятися. — Це повна фігня.
Усі дивилися на мене, і я нестримно почала червоніти.
— Це фігня, — повторила я.
— А навіщо йому було таке вигадувати, Ліно? — запитав мене Шон. — Навіщо молодшому братові Кейті придумувати таку історію?
— Не знаю, — сказала я. — Не знаю. Але це не так.