Я дивилася на стіл і намагалася придумати причину, але моє обличчя усе горіло й горіло.
— Ліно, — промовила Ерін, — ти, очевидно, не кажеш правди. Тільки-от значно менш зрозуміло, навіщо про таке брехати. Чому ти намагаєшся захистити людину, яка використала твою подругу?
— Ах ти ж бля!
— Що? — запитала вона й присунулася просто до мого обличчя. — Що «бля»?
Щось у ній таке було — і в тому, як близько вона до мене, і у виразі обличчя, що мені аж захотілося врізати їй.
— Він не використав її. Вона не була дитиною!
Вигляд у неї став такий задоволений, що мені ще дужче захотілося дати їй у пику, а вона говорила далі.
— Якщо він її не використав, то чому ж ти так його ненавидиш його? Ревнуєш?
— Я думаю, що вже досить, — сказала Джулія, але ніхто не послухав її.
Ерін просто говорила далі, тисла й тисла на мене.
— Ти хотіла його собі, так? Ти розсердилася, тому що ти думала, що ти красивіша, що вся його увага має належати тобі?
Тут я зірвалася. Я знала: якщо вона не заткнеться, я її вдарю, так що я просто сказала:
— Я ненавиджу його, суко ви дурна! Я ненавиджу його, тому що він забрав у мене її!
Тут усі замовкли.
Тоді Шон спитав:
— Він забрав її у тебе? Як саме, Ліно?
Я уже нічого не могла вдіяти. Я просто заїбалася й не витримувала, та й було очевидно: вони все одно це з’ясують так чи інакше, коли вже Джош до них прийшов і хавало своє розкрив. Але головне — я просто дуже втомилася, у мене сил вже не було брехати. Так що там, сидячи в нас на кухні, я її зрадила.
Я обіцяла їй. Після того, як ми посперечалися, після того, як вона пообіцяла мені, що порве з ним і більше з ним не бачитиметься, вона змусила мене заприсягтися: хай там що, незалежно ні від чого, що ніколи нікому про це не розповім. Ми пішли разом на затон уперше за сто років. Ми сиділи під деревами, де ніхто нас не бачив, і вона плакала й тримала мене за руку.
— Я знаю, ти вважаєш, що це неправильно, — сказала вона, — що я не повинна була з ним. Я розумію. Але я кохала його, Ліно. Я досі його кохаю. Він для мене все. Я не можу його образити, просто не можу. Я не можу цього витримати. Будь ласка, не роби йому нічого поганого. Будь ласка, Ліно, збережи цю таємницю заради мене. Не заради нього: я знаю, що ти його ненавидиш. Зроби це заради мене.
І я спробувала. Я дійсно постаралася. Навіть коли моя мама прийшла до мене в кімнату і сказала мені, що її знайшли у воді, навіть коли Луїза прийшла до нас напівмертва від горя, навіть тоді, коли цей шматок лайна написав у місцевих газетах, яка вона була чудова учениця, як вся школа її любила й нею захоплювалася. Навіть коли він підійшов до мене на похороні матері й висловив свої співчуття, я, сука-блядь, просто язика прикусила.
Але я вже кілька місяців кусала себе за язик, і якби не припинила, то відкусила б його нафіг — і вдавилася ним.
Так що я сказала їм: так, у Кейті й Марка Гендерсона були стосунки. Це почалося восени. Скінчилося у березні чи квітні. Потім почалося знову, напевно, у кінці травня, але ненадовго. Вона розірвала стосунки. Ні, я не маю доказів.
— Вони були дуже обережні, — сказала я. — Ні листів, ні повідомлень, ні есемесок не зберігали, нічого електронного. У них було таке правило. Вони його чітко дотримувалися.
— Вони чи він? — запитала Ерін.
Я подивилася на неї.
— Ну я ж ніколи не обговорювала це з ним, чи не так? Це вона розповіла мені. Таке було в них правило.
— Коли ти дізналася про це, Ліно? — запитала Ерін. — Треба повернутися до початку.
— Ні, я вважаю, що не треба! — раптом сказала Джулія. Вона стояла у дверях. А я й забула, що вона взагалі була в кімнаті. — Я думаю, що Ліна дуже втомилася і їй треба зараз дати спокій. Ми можемо прийти й поговорити про це в поліцейському відділку завтра, або ви можете повернутися сюди, але на сьогодні — годі.
Мені просто обійняти її захотілося; оце вперше відколи її побачила, я відчула, що Джулія на моєму боці. Ерін хотіла заперечити, але Шон сказав: «Так, ви маєте рацію», — і встав, а тоді всі пішли з кухні в передпокій. Я пішла за ними. Біля дверей я їм сказала:
— Ви розумієте, що від цього буде з її мамою і татом — коли вони дізнаються?
Ерін розвернулася до мене.
— Ну вони бодай причину зрозуміють, — сказала вона.
— Ні, не зрозуміють, — сказала я. — Не було ж жодної причини їй робити те, що вона зробила. Подивіться, ви це доводите прямо зараз. Перебуваючи тут, ви доводите, що вона зробила це даремно!
— Що ти маєш на увазі, Ліно?
Вони всі стояли, вичікувально дивлячись на мене.
— Вона зробила це не тому, що він розбив її серце, не тому, що відчувала себе винуватою чи що. Вона зробила це, щоб захистити його. Їй здалося, що хтось дізнався. Вона думала, що про це напишуть у газетах. Вона думала, що буде суд, його визнають винним, і він сяде у в’язницю як сексуальний злочинець. Вона думала, що його там будуть бити чи ґвалтувати, чи що там з такими роблять. Тому вона вирішила позбутися доказів, — сказала я.
Я заплакала — і Джулія вийшла переді мною та обняла мене.
— Тихо, тихенько, Ліно, усе гаразд, ц-с-с-с.
Але де ж там — усе гаразд?
— Ось що вона зробила, — сказала я. — Невже ви не розумієте? Вона позбувалася доказів…
П’ятниця, 21 серпня
Будинок біля річки, який я бачила на пробіжці, тепер буде моєю новою хатою. Принаймні в короткостроковій перспективі. Поки ми дамо раду з тим Гендерсоном. Мені Шон запропонував. Він почув, як я казала констеблю Келлі, що так замахалася, що ледь з дороги не з’їхала, і сказав:
— Ні, так не годиться. Вам треба зараз жити тут. Можете оселитися у будинку Вордів. Він тут, над річкою, і стоїть порожній. Він не розкішний, але нічого вам не буде коштувати. Я дам вам увечері ключі.
Коли він пішов, Келлі мені всміхнулася.
— Що, будинок Вордів? Стережіться божевільної Енні!
— Перепрошую?
— Це місце біля річки, де Патрік Таунсенд ночує, коли ходить рибалити — його називають будинок Вордів. Енн Ворд знаєш? Вона одна з тих жінок. Подейкують, — сказала вона й перейшла на шепіт, — якщо придивитися, то там ще видно кров на стінах.
Мабуть, вигляд у мене став спантеличений, я й гадки не мала, про що вона говорить — тож вона всміхнулася й сказала:
— Це просто давня байка. Одна з цих старовинних легенд Бекфорда.
Я не надто цікавилася легендами Бекфорда — мені й нових історій вистачало з головою. Гендерсон не відповідав на дзвінки, й ми вирішили облишити його, доки повернеться. Якщо історія Кейті Віттекер — правда, і якщо він відчув, що ми знаємо про це, то він, може, взагалі повертатися не збирається.
Тим часом Шон попросив мене поговорити з його дружиною, яка, будучи директором школи, є начальницею Гендерсона.
— Я впевнений, що в неї ніколи не було ані найменшої підозри щодо Марка Гендерсона, — сказав він. — По-моєму, вона про нього доволі високої думки, але хтось має поговорити з нею, і очевидно, що не я.
Він сказав мені, що вона чекає на мене в школі.
Якщо Гелен Таунсенд на мене чекала, то по ній цього помітно не було. Я знайшла її в кабінеті. Вона стояла навкарачки, однією щокою притулившись до сірого килимового покриття, і зазирала під шафу. Я ввічливо кашлянула, і вона злякано підвела голову.
— Місіс Таунсенд? — мовила я. — Я сержант Морґан. Ерін.
— А, — сказала вона. — Так. — Вона почервоніла, поклавши руку на шию. — Загубила сережку, — сказала вона.
— Здається, обидві, — сказала я.
Вона видала дивний звук, ніби пирхнула, і жестом запросила мене сісти. Вона поправила блузку й сірі штани, потім сіла сама. Якби мене попросили уявити собі дружину інспектора, я уявила б її зовсім не такою. Уявила би привабливу, добре вдягнену, можливо, спортивну — марафонський біг, плавання. Гелен носила одяг, який більше личив жінці на двадцять років старшій за неї. Вона була бліда, із млявими руками й ногами, як людина, що рідко бачить сонце.