Я вийшла зі своєї колишньої кімнати й повернулася до тієї, що колись була твоєю, а зараз, схоже, тут мешкає твоя дочка. Хаотичне нагромадження одягу і книжок, мокрий рушник на підлозі, брудні чашки на тумбочці, накурена задуха в повітрі, нудотно-солодкий запах лілії, яка в’яне і гниє у вазі біля вікна.
Не замислюючись, я почала наводити лад. Я розправила постіль, повісила рушник у ванній на гачок. Я стояла на колінах, витягуючи брудну тарілку з-під ліжка, коли почула твій голос, який кинджалом ударив мене в груди.
— Ви, блядь, думаєте, що робите?!
Я зіп’ялася на ноги, переможно всміхаючись: адже я знала, я знала, що вони помилялися, я знала, що насправді ти не загинула. І ось ти стояла у дверях, кажучи мені забратися НА ХУЙ з твоєї кімнати. Шістнадцяти-сімнадцятирічна рука зараз учепиться в моє зап’ястя, нафарбовані нігті увіп’ються в тіло. Я сказала, пішла звідси, Джуліє. Жирна корово!
Усмішка померла, тому що, звичайно, це була зовсім не ти, а твоя дочка, на вигляд майже точнісінько така, як ти в підлітковому віці. Вона стала в дверях, упершись рукою в бік.
— Що ви робите? — знову запитала вона.
— Я… вибач, будь ласка, — сказала я. — Я Джулс. Ми не зустрічалися, але я ваша тітка.
— Я не питала, хто ви, — сказала вона, дивлячись на мене, як на дурепу. — Я питала, що ви робите. Що ви шукаєте? — Її очі ковзнули геть від мого обличчя, і вона озирнулася на двері у ванну. Перш ніж я встигла відповісти, вона сказала: «Поліція внизу», і вона пішла геть коридором: довгі ноги, лінива хода, капці хляпають по плитці підлоги.
Я поспішила за нею.
— Ліно, — сказала я, поклавши руку їй на плече. Вона відсахнулася, як обпечена, вивернулася, люто зиркнувши на мене. — Я… співчуваю…
Вона опустила очі, розтираючи пальцями те місце, де я її торкнулася. На її нігтях залишалися сліди синього лаку, кінчики її пальців мали такий вигляд, мов у трупа. Вона кивнула, не зустрічаючись зі мною поглядом.
— З вами має поговорити поліція, — сказала вона.
Вона не така, як я очікувала. Напевно, мені уявлялася дитина, ошаліла, яка відчайдушно потребувала, щоб її втішили. Але вона не така, звичайно, вона не дитина, їй п’ятнадцять, майже доросла, а якщо її взагалі комусь треба втішати — то точно не мені. Вона твоя дочка врешті-решт.
Детективи чекали на кухні, стояли біля столу, дивились у бік мосту. Високий чоловік із сивуватою щетиною на обличчі, а біля нього жінка, приблизно на голову нижча.
Чоловік вийшов наперед, простягнув руку, блідо-сірі очі рішуче поглянули мені в лице.
— Детектив Шон Таунсенд, — сказав він.
Коли він простягнув руку, я помітила, що вона злегка затремтіла. Його шкіра була холодною й ніби паперовою на дотик, начебто рука належала комусь значно старшому.
— Я дуже співчуваю вашій втраті.
Так дивно було чути ці слова. Вони казали їх учора, коли прийшли розповісти мені, що сталося. Я їх сама ледь не сказала Ліні, але тепер вони відчувалися інакше. Вашій втраті. Я хотіла сказати їм, що вона не втрачена. Такого не може бути. Ви не знаєте Нел, ви не знаєте, яка вона.
Детектив Таунсенд роздивлявся моє обличчя, чекаючи, що я скажу. Він височів наді мною, стрункий, весь якийсь гострий — здавалося, якщо підійти до нього, то можна порізатися. Я й далі дивилася на нього, аж тут зрозуміла, що жінка дивиться на мене теж, і на її обличчі — етюд співчуття.
— Ерін Морґан, — сказала вона. — Співчуваю.
Вона була смаглява, темноока, мала волосся кольору воронячого крила — чорне з синім полиском. Вона збирала його позаду, але деякі хвилясті пасма вибилися із зачіски на скронях і за вухами, надаючи їй дещо розпатланого вигляду.
— Із поліцією будете зв’язуватися через сержанта Морґан, — сказав детектив Таунсенд. — Вона триматиме вас у курсі того, як просувається розслідування.
— Розслідування? — ледь чутно запитала я.
Жінка кивнула, усміхнулася й жестом запросила мене сісти за кухонний стіл; я сіла. Детективи влаштувалися навпроти мене. Інспектор Таунсенд опустив очі й потер правою долонею ліве зап’ястя швидкими, різкими рухами: один, два, три.
Детектив Морґан говорила зі мною — але її заспокійливий, переконливий тон зовсім не відповідав тим словам, що злітали з її вуст:
— Тіло вашої сестри побачив у річці чоловік, який гуляв із собакою вчора рано-вранці, — сказала вона. Лондонський акцент, голос м’який, як дим. — Попередні дані свідчать про те, що вона пробула в воді лише кілька годин.
Вона подивилася на інспектора, потім перевела погляд знову на мене.
— Вона була повністю вдягнена, і її травми відповідають падінню зі скель над затоном.
— Ви вважаєте, що вона впала? — спитала я. Я дивилася то на поліцейських детективів, то на Ліну, яка прийшла за мною вниз і прихилилася до столу на іншому кінці кухні. Боса, чорні легінси, сіра майка, натягнута на гострі ключиці й крихітні пуп’янки грудей. Дівчинка не звертала на нас уваги — неначе це все було звичайною, банальною справою. Неначе щось подібне траплялося щодня. Вона стискала у правій руці телефон, гортаючи щось на екрані великим пальцем; лівою рукою обхоплюючи своє худеньке тіло: передпліччя в Ліни завширшки було приблизно з моє зап’ястя. Широкий, похмурий рот, темні брови, брудне біляве волосся спадає на обличчя.
Вона, мабуть, відчула, що я спостерігаю за нею, тому що на мить підвела погляд і глянула на мене такими великим очима, що я відвернулася. Вона промовила:
— Ви ж не думаєте, що вона впала, чи не так? — і закопилила губу. — Вам же розуму вистачає?
Вони всі просто вирячилися на мене, і мені захотілося накричати на них, щоб забралися з нашого будинку. З мого будинку. Це мій будинок, наш, він ніколи не буде належати їй. Тітка Джулія. Я знайшла її у своїй кімнаті, вона порпалася в моїх речах, ще навіть мене не зустрівши. Потім вона намагалася бути вихованою і сказала мені, що вона співчуває, наче я от повинна повірити, що їй не насрати.
Я не спала дві доби, і я не хочу говорити ні з нею, ні з будь-ким іншим. І я не хочу ні її допомоги, ні її, блядь, співчуттів, ні слухати придуркуваті теорії про те, що трапилося з моєю мамою, від людей, які навіть не знають її.
Я намагалася тримати язик за зубами, але коли вони сказали, що вона, ймовірно, впала зі скелі, я просто розлютилася, тому що, звичайно, все було не так. Вона не впала. Вони нічого не розуміють. Це не був якийсь нещасний випадок, вона це зробила сама. Я не маю на увазі, що це так уже важливо зараз, мабуть, що вже ні, але я відчуваю, що всі повинні принаймні визнати правду.
Я сказала їм:
— Вона не впала. Вона стрибнула.
Жінка-детектив тоді давай ставити дурні запитання: чому я так сказала, чи була вона в депресії, чи вона коли-небудь раніше чинила такі спроби, і цей весь час тітка Джулія просто дивилася на мене своїми сумними вицвілими карими очима, наче я якийсь виродок.
Я сказала їм:
— Розумієте, вона була одержима затоном, усім, що там відбувалось, усіма, хто там загинув. Ви це знаєте. Навіть вона знає, — я подивилася на Джулію.
Вона відкрила рота і знову закрила, як риба. Частина мене хотіла сказати їм все, хотіла все їм розтлумачити, але який сенс? Не думаю, що вони здатні зрозуміти.
Шон — детектив Таунсенд, як я повинна звертатися до нього офіційно — почав розпитувати Джулію: коли вона говорила з моєю матір’ю востаннє? Який у неї був тоді душевний стан? Чи щось її турбувало? А тітка Джулія сиділа і брехала.
— Я не розмовляла з нею кілька років, — сказала вона, і обличчя в неї стало яскраво-червоним. — Ми не були близькі.
Вона бачила, що я дивлюся, і розуміла, що я знаю: вона — брехло! І тітка собі далі червоніла й червоніла, а потім спробувала перевести стрілки на мене:
— Чому ти, Ліно, кажеш, що вона стрибнула?
Я довго дивилася на неї, а потім відповіла. Хай знає, що я бачу її наскрізь.