— А чому ні? Я маю на увазі, ви кажете, що Шон сказав неправду про те, що трапилося з його матір’ю?
Вона стисла губи.
— Ти того діда бачила? Він — диявол, як є, і в гіршому сенсі слова.
— Отже, Шон збрехав про те, як його мати померла, тому що він боїться свого батька?
Нікі знизала плечима.
— Тут точно не скажу. Але ось що я знаю: історія, яку Нел почула, — перша версія, де Лорен тікає у ніч, а її чоловік і син вирушають за нею — це було не так. Я їй розповіла. Тому що, розумієш, моя Джинні — це моя сестра — вона була тоді в тому місці. Вона була там. Тієї ночі… — вона раптово сунула руку в пальто й почала нишпорити під ним. — Річ у тому, — сказала вона, — що я переповіла Нел історію від Джинні, і Нел її записала.
Вона витягла пачку паперів. Я потягнулася до них, але Нікі відсмикнула їх.
— Хвилиночку, — сказала вона. — Ти маєш розуміти, що це. — Вона помахала паперами переді мною. — Це не вся історія. Тому що навіть якби я розповіла їй всю історію, вона б її не записала. Уперта жінка твоя сестра. Зокрема тому я її так любила. Оце на тому ми й не порозумілися. — Вона відкинулася на спинку сидіння, сильніше задриґала ногами. — Я розповіла їй про Джинні, яка була поліцейською тоді, коли Лорен померла. — Вона гучно кашлянула. — Джинні була переконана, що Лорен підштовхнули, бо там ще багато всякого відбувалося, розумієш. Вона знала, що старий Лорен був чортякою, що він її бив, розповідав, нібито вона з якимось красенем-мужчиною зустрічалася у домі Енн Ворд, навіть при тому, що тут ніхто й ніколи не бачив і близько такої людини. Це мало бути причиною, розумієш? Вона з кимось сплуталася, він утік і залишив її, вона засмутилася через це, то й стрибнула. — Нікі махнула рукою. — Нісенітниці. При шестирічному синові? Дурниці.
— Ну, насправді, — сказала я, — я думаю, ви зрозумієте, що депресія — це складна річ…
— Пхе! — Вона махнула на мене: мовляв, мовчи вже. — Не було ніякого красеня-мужчини. Ніхто такого там у житті не бачив. Ти могла б запитати мою Джинні про те, тільки що вона померла. А ти ж розумієш, хто оте зробив з нею, чи не так?
Коли вона нарешті перестала говорити, я почула шепіт води в тиші.
— Ви говорите, що Патрік убив свою дружину, а Нел знала про це? Ви кажете, що вона це записала?
— Тьху ти! — аж сплюнула Нікі. — Та ні ж бо! Ось що я кажу: вона записувала дещо, але не все, без того, на чому ми не порозумілися, тому що їй за щастя було записати те, що Джинні розказала мені, коли була жива, а не те, що Джинні сказала мені, коли померла. Це просто якесь безглуздя!
— Ну…
— Повне безглуздя! Але тобі треба слухати. І якщо ти не будеш слухати мене, — сказала вона, простягаючи мені папери, — тоді слухай свою сестру. Бо він оце влаштував. На один копил. Патрік Таунсенд зробив це з Лорен, і з нашою Джинні, і якщо я не помиляюся, то він зробив це і з Нел.
Затон Утоплениць
Лорен вийшла з будинку Енн Ворд. Вона тими днями ходила туди дедалі частіше — там було наче по-своєму спокійно, як ніде в Бекфорді. Вона відчувала дивну спільність із бідолашною Енн. Вона теж була ув’язнена в шлюбі без кохання з чоловіком, який терпіти її не міг. Тут Лорен могла купатися, курити, читати — і ніхто її не турбував. Зазвичай.
Одного ранку берегом проходили дві жінки. Вона впізнала: Джинні — констебль поліції, повненька і рожевощока, та її сестра Нікі, яка говорить з мертвими. Лорен дужче подобалася Нікі. Вона була дивною і, здавалося, доброю. Хоч вона, може, і шахрайка.
Джинні гукнула її, і Лорен розвернулася, для годиться, сподіваючись, що вони підуть далі. Зазвичай вона була б рада погомоніти. Але її обличчя мало поганий вигляд, і вона не мала настрою це пояснювати.
Лорен пішла купатися. Вона була свідома того, що робить це востаннє: востаннє гуляє, востаннє курить, востаннє цілує синочка в бліде чоло, востаннє купається у річці (передостанній раз…) Пірнувши під воду, вона замислилася, чи так само воно буде, чи вона що-небудь відчуватиме. Вона гадала, куди поділася вся її сила боротися.
Першою біля річки опинилася Джинні. Вона була у відділку, дивилася з вікна на грозу, коли прийшов виклик: Патрік Таунсенд у паніці вигукував щось незв’язне, кричав щось у рацію про свою дружину. Про дружину і Затон Утоплениць. Коли Джинні опинилася там, хлопчик сидів, зіщулившись, під деревами. Спочатку вона подумала, що він спить, але коли він підняв голову, очі були широко розкриті й чорні.
— Шоне, — сказала вона, знімаючи пальто й накидаючи на нього. Він посинів від холоду в промоклій до нитки піжамі, його босі ноги були обліплені землею. — Що сталося?
— Мама у воді, — сказав він. — Я маю лишатися тут, його чекати.
— Кого? Батька? Де твій батько?
Шон виплутав худеньку руку з пальта й показав, і Джинні побачила Патріка, який вилазив на берег, тяжко дихаючи, схлипуючи, із перекривленим від болю обличчям.
Джинні підійшла до нього.
— Сер, я… «Швидка допомога» їде сюди, буде за чотири хвилини…
— Уже пізно, — сказав Патрік, хитаючи головою. — Я спізнився. Її не стало.
Прибули інші: парамедики, поліція, один-два старших детективи. Шон став на ноги; закутаний у пальто Джинні, як у накидку, він пригорнувся до батька.
— Не могли б ви взяти його додому? — сказав їй один з детективів. Хлопчик почав скиглити:
— Будь ласка! Не хочу. Не хочу йти!
Патрік сказав:
— Джинні, чи не могли б ви взяти його до себе? Він наляканий, і він не хоче повертатися додому.
Патрік присів у багнюці, пригорнув сина, прихилив до себе його голову, прошепотів щось йому на вухо. Уставши, хлопчик уже був спокійним і слухняним. Він дав руку Джинні й побіг поруч із нею, не озираючись.
Повернувшись до квартири, Джинні зняла з Шона все мокре. Вона загорнула його в ковдру й зробила йому тост із сиром. Шон їв тихо, обережно, нахиляючись над тарілкою, щоб не кришити. Доївши, він запитав:
— З мамою усе буде гаразд?
Джинні саме мила посуд.
— Тобі тепло, Шоне? — запитала вона.
— Нормально.
Джинні зробила чашку чаю і взяла кожному по два шматочки цукру.
— Ти не хочеш сказати мені, що сталося, Шоне? — запитала вона, і він похитав головою. — Ні? А як ви дісталися до річки? Зараз так грязько.
— Ми поїхали в машині, але я випав по дорозі, — сказав він.
— Гаразд. Тебе тато віз туди? Чи мама?
— Ми їхали всі разом, — сказав Шон.
— Усі?
Обличчя у Шона скривилося.
— Була гроза, коли я прокинувся, дуже шуміло, і були дивні звуки на кухні.
— Які дивні звуки?
— Як… як собака робить, коли йому сумно.
— Скавчить? — Шон кивнув. — Але у нас немає собаки, мені не дозволяють. Тато каже, що я не дбатиму про нього належно, і це буде просто ще одна йому робота. — Він надпив трохи чаю і витер очі. — Я не хотів бути сам у грозу. І тато посадив мене в машину.