— Ну ось, — сказав він. — Я сказав. Я допоміг тобі, чи не так? Тепер твоя черга.
Моя черга. Я пішла назад до стіни, присіла і взяла цвяха. Я розвернулася до нього.
— Ліно! — сказав він, і я відчула — у тому, як він вимовив моє ім’я, як він задихався — що йому страшно. — Я допоміг тобі. Я…
— Ви думаєте, що Кейті втопилася, бо вона боялася, що я зраджу її, чи тому, що вона боялася, що моя мати зрадить її, — що хтось зрадить вас обох, і тоді всі дізнаються, і в неї будуть неприємності, і її батьки будуть у відчаї… А ви знаєте, що це насправді не так?
Він опустив голову, руками тримаючись за край столу.
— Ви знаєте, що насправді причина не в тому? Причина полягає в тому, що вона боялася за вас!
Він дивився на стіл і не рухався.
— Вона зробила це заради вас. Убила себе заради вас. А що ви зробили заради неї?
Його плечі здригнулися.
— Що ви зробили? Ви брехали, ви відбріхувалися, усе повністю заперечували, буцімто вона нічого не означає для вас, наче вона вам — ніхто! Чи не здається вам, що вона заслуговувала на краще?
Із цвяхом у руці я підступила до столу. Я чула, як він схлипує, шморгає і говорить:
— Пробач… Мені шкода, мені так шкода…. Прости мене, Господи, прости мене.
— Пізнувато вже… — сказала я. — Вам так не здається?
Я проїхав уже з півшляху, коли почався дощ, легка мжичка, яка раптом перетворилася на зливу. Видимість була майже нульова, і мені довелося сповільнитись, ледь повзти. Один із поліцейських, якого послали до будинку в Гоуїк, вийшов на зв’язок, і я ввімкнув динамік.
— Нічого тут, — почулося крізь перешкоди.
— Нічого?
— Нікого немає. Стоїть автомобіль — червоний «воксголл» — але його самого ніде не видно.
— А Ліна?
— Жодних ознак будь-кого з них. Будинок замкнений з усіх боків. Ми шукаємо. Будемо продовжувати пошуки…
Машина є, а їх немає. Це означає, що вони, напевно, пішли пішки, але чому? Автомобіль зламався? Якщо він приїхав до будинку й виявив, що не може потрапити всередину, щоб там відсиджуватися — то чому просто не вломився? Це ж краще, ніж утікати? Може, хтось їх підібрав? Друг? Хтось допомагає йому? Може, хтось допомагає йому вийти зі скрутного становища, але тут шкільний учитель, а не якийсь злочинець-рецидивіст — я просто не міг уявити в нього таких друзів, які б допомагали йому з викраденням.
І я не міг збагнути — на краще це чи на гірше. Бо якщо Ліна не з ним, то ми й гадки не мали, де вона. Ніхто не бачив її майже двадцять чотири години. Уже від цієї думки мене охопила паніка. Мені потрібно, щоб вона була в безпеці. Зрештою, я так гірко підвів її матір.
Я перестав бачитися з Нел після інциденту з моїм батьком. Насправді, я ні хвилини не був з нею наодинці до смерті Кейті Віттекер, а потім у мене не було вибору. Я мав допитати її, вона мала бути присутня, коли її дочка давала свідчення щодо Кейті, ще й з огляду на звинувачення, якими розкидалася Луїза. Я допитував її як свідка. Що, звичайно, було непрофесійно — чимало моїх дій торік може бути схарактеризовано так — але коли вже я потрапив у сіті Нел, то все було неминуче. Я нічого вдіяти не міг.
Було дуже сумно, майже горем, побачити її знову, бо я відчув майже одразу, що та Нел, яка всміхалася так щиро, яка хапала мене за руку, зачарувала мене — уже не існувала. Вона не так зникла, як сховалася в інше «я», мені невідоме. Мої пусті мрії — це нове життя, із нею і Ліною, зі спокійною Гелен та її новим життям — здавалися приголомшливо дитячими. Нел, яка відчинила мені того дня, була іншою жінкою, дивною і недоступною.
На допитах вона випромінювала провину, але якусь аморфну, неконкретну. Нел і далі була віддана своїй роботі, вона наполягала на тому, що проект «Затон Утоплениць» не мав жодного стосунку до трагедії Кейті, і все ж вона випромінювала провину, вона говорила уривками речень на кшталт: «Я мала б…», чи «Ми повинні були…», чи «Я не розуміла…» Але ми, здається, так до ладу й не розібралися, що ж вона мала зробити, чого вона не розуміла. Знаючи те, що я знаю зараз, я гадаю, що її провина була пов’язана з Гендерсоном, що вона, напевно, знала чи підозрювала щось, але нічого не зробила.
Після допиту я вийшов від неї з Млина й поїхав на дачу. Я чекав її, навіть, скоріше, сподівався. І після півночі вона прийшла: не зовсім твереза, заплакана, на межі… Потім, на світанку, коли нарешті зробили все, чого хотіли одне від одного, ми вийшли до річки.
Нел була збуджена, майже маніакальна. Вона фанатично говорила про правду, про те, як вона втомилася від вигадок, що вона просто хотіла правди. Правди, усієї правди, нічого, крім правди. Я сказав їй:
— Але ж ти розумієш, чи не так? Іноді у таких випадках ніякої правди не знайти. Ми ніколи не можемо дізнатися, що відбувалося у голові Кейті.
Вона похитала головою:
— Ні, це не просто, це не просто…
Її ліва рука стиснула мою, а права малювала кола на землі.
— А чому, — прошепотіла вона, не дивлячись на мене, — твій батько далі тримає цей будинок? Чому він доглядає його отак?
— Тому що…
— Якщо сюди ходила твоя мати, якщо тут вона зраджувала його, то чому, Шоне? Геть незрозуміло.
— Не знаю, — сказав я. Я й сам не розумів, але ніколи не питав його про це. Ми не говоримо про це.
— І цей чоловік, цей коханець: чому ніхто не знає його імені? Чому ніхто ніколи не бачив його?
— Ніхто? Просто тому, що я не бачив його, Нел…
— Нікі Сейдж сказала мені, що ніхто не знав, що то був за чоловік.
— Нікі? — Я не стримав сміх. — Ти говорила з Нікі? Ти слухаєш Нікі?
— А чому ніхто їй не вірить? — крикнула вона на мене. — Бо вона стара? Бо вона некрасива?
— Бо вона божевільна.
— Так, — пробурмотіла вона. — Усіх сук записують у божевільні.
— Ну, Нел! Вона ж шахрайка! Вона твердить, що розмовляє з мертвими.
— Так. — Її пальці глибше вчепилися у землю. — Так, вона шахрайка, але це зовсім не означає, що все, що виходить з її рота, — брехня. Ти будеш здивований, Шоне, скільки з того, що вона каже, звучить правдоподібно.
— Вона добре читає людей, Нел, у неї добре працює здогадка. А з тобою їй навіть і здогадок не потрібно. Вона знає, чого ти хочеш від неї, вона знає, що ти хочеш почути.
Вона замовкла. Її пальці перестали рухатися, а потім вона прошепотіла, просичала:
— Чому Нікі мала вважати, ніби мені хочеться почути, що твою матір убито?
Місця для почуття провини не було. Усе було зайнято полегшенням, горем, дивним відчуттям легкості — це як коли прокинешся від страхіття й розумієш, що це був сон. А це — це навіть не те — кошмар все одно тривав. Мами все одно не повернути. Але принаймні вона не вирішила піти сама. Вона не залишала мене зі своєї волі. Хтось забрав її — і це вже було щось, бо це означало, що я можу щось зробити для неї і для себе. Я можу зробити все, що потрібно, аби Гелен Таунсенд не викрутилася і заплатила за це.
Я бігла понад берегом з маминим браслетом у руці. Мені стало страшно, що я його впущу, раптом він впаде зі скелі в море. Я хотіла покласти його в рот для безпеки, як крокодили — своїх малят.
Бігти стежкою здавалося небезпечно, тому що я могла впасти, але водночас і безпечно — далеко видно на всі боки, так що я знала, що ніхто за мною не женеться. Звичайно, не женеться. Ніхто не доганяє.
Ніхто не біг до мене — ні щоб зловити, ні щоб допомогти. І в мене не було телефона, і я взагалі ніхріна собі не уявляла, чи він у будинку Марка, чи в його машині, чи то він його викинув кудись, а питати його зараз не випадало, чи не так?
У мені не було місця для почуття провини. Я мала зосередитися. До кого звернутися? Хто мені допоможе?
Оддалік попереду видніли якісь будівлі, і я побігла швидше, з усієї сили. Я дозволю собі уявити, що хтось знатиме, що робити, що хтось матиме всі відповіді.