— Що ви маєте на увазі — «шукають»? Хіба вона була не з ним?
— Вона була, але…
Ліна й далі схилялася над раковиною, ковтаючи воду.
— Ви її возили в лікарню? — спитала я Шона.
Він похитав головою.
— Ще ні. Ліна чітко дала зрозуміти, що не хоче.
Щось виникло на його обличчі, і це мені не сподобалося, щось потайне.
— Але…
— Мені не треба в лікарню, — сказала Ліна, випроставшись і витираючи рота. — Я не постраждала. Зі мною все гаразд.
Вона брехала. Я точно знала, що це за брехня, бо я сама так брехала. Уперше я побачила в ній себе, а не тебе. На її обличчі був страх і виклик; я бачила: вона притискає до себе свою таємницю, як щит. Думає, що біль буде менший, приниження легшим, якщо ніхто більше його не побачить.
Шон взяв мене за руку й вивів із кімнати. Дуже тихо він сказав:
— Вона вимагала найперше приїхати додому. Ми не можемо змусити її пройти огляд, якщо вона не бажає. Але ви повинні відвезти її. Якомога швидше.
— Так, звичайно. Але я досі не розумію, чому ви не взяли його. Де він? Де Гендерсон?
— Його немає, — сказала Ліна, яка раптом опинилася біля мене. Її пальці торкнулися моїх; вони були такі самі холодні, як у її матері в останній раз, коли я торкнулася їх.
— А куди він пішов? — спитала я. — Що ти маєш на увазі — немає?
Вона не дивилася на мене.
— Немає — і все.
Таунсенд підняв брову.
— Наші його шукають. Його машина стоїть там, так що він не міг відійти далеко.
— Як ти думаєш, куди він пішов, Ліно? — запитала я, намагаючись зустрітися з нею поглядом, але вона відверталася.
Шон пригнічено похитав головою.
— Я намагався, — сказав він тихо. — Вона не хоче говорити. Я думаю, що вона просто виснажена.
Лінині пальці стиснули мою руку, вона глибоко зітхнула.
— Так. Я просто хочу спати. Чи можемо ми зробити це завтра, Шоне? Сил немає, спати хочу.
Детективи пішли, запевнивши нас, що повернуться, Ліна повинна була зробити офіційну заяву. Я дивилася, як вони виходять до машини Шона. Коли Ерін сіла на пасажирське місце, то так хряснула дверима, аж я здивувалася, що вікно не розбилося.
Ліна покликала мене з кухні.
— Я вмираю з голоду, — сказала вона. — Чи не могли б ви зробити спагеті болоньєзе знову, як тоді?
Тон її голосу, м’якість у ньому були новиною; це було так само дивно, як дотик її руки.
— Звичайно, можу, — сказала я. — Зараз зроблю.
— Дякую! Я просто піду нагору, мені потрібно прийняти душ.
Я поклала руку їй на плече.
— Ліно, ні. Не можна. Треба спочатку піти в лікарню.
Вона похитала головою.
— Ні, справді не треба, я не постраждала.
— Ліно, — я не могла дивитися їй у вічі, кажучи це, — тобі спочатку треба пройти обстеження, а потім прийняти душ.
Вона на мить знітилася, потім опустила плечі, похитала головою і зробила крок до мене. Я не втрималася від сліз. Вона пригорнула мене.
— Усе гаразд, — сказала вона. — Усе гаразд.
Так само, як казала ти в ту ніч, після води.
— Він нічого такого не зробив. Усе було не так. Ви не розумієте — він не якийсь злий сексуальний маніяк. Він просто жалюгідний старий чоловік.
— О, слава Богу! — сказала я. — Слава Богу, Ліно! — Ми стояли так, обіймаючись, якийсь час, поки я не перестала плакати, а вона почала. Вона ридала, як мала дитина, її худе тіло звивалося, вислизало з моїх рук на підлогу. Я сіла поруч з нею, спробувала взяти за руку, але вона щільно стисла її в кулак.
— Усе буде гаразд, — сказала я їй. — Якось воно буде. Я подбаю про тебе.
Вона подивилася на мене безмовно; вона, здається, не могла говорити. Натомість вона простягнула руку, розгорнула пальці, показала скарб, що був у кулаці — маленький срібний браслет з оніксовою застібкою — і тоді до неї повернувся дар мови.
— Вона не стрибала, — сказала вона, її очі блищали. Я відчула, як холодно стає у кімнаті. — Мама не хотіла залишати мене. Вона не стрибала.
Я стояла в душі довго, поливаючись найгарячішою водою, яку могла витримати. Я хотіла відчистити всю шкіру, я хотіла змити з себе весь минулий день і ніч, і тиждень, місяць. Я хотіла змити із себе його: його брудний будинок, його кулаки, його сморід, його подих, його кров.
Джулія була добра до мене, коли я повернулася додому. Вона не вдавала, вона була щиро рада, що я повернулася, вона стала піклуватися про мене. Вона, здавалося, думала, що Марк накинувся на мене: мабуть, вона думала, що він якийсь збоченець, у якого руки самі тягнуться до дівчаток-підлітків. Маю віддати йому належне: він мав рацію в одному — люди не зрозуміють його і Кей, ніколи не зрозуміють.
(Є така крихітна збоченська частина мене, яка була б рада вірити в загробне життя. От вона й мріє, що вони могли б зустрітися знову там, і, може, усе там для них складеться краще, і вона буде щаслива. Хоч як я ненавиджу його, але я хотіла б думати, що Кейті якось може бути щаслива.)
Коли я відчула себе зовсім чистою, чи настільки чистою, наскільки це можливо, я пішла до своєї кімнати й сіла на вікно, бо там у мене народжуються найкращі ідеї. Я закурила і спробувала з’ясувати, що мені робити. Я хотіла б запитати в мами, так, я хотіла запитати в неї, але я не могла думати про це, тому що просто від того знову почну плакати, та й що хорошого було б їй від того? Я не знала, чи казати Джулії, що сказав мені Марк. Чи можу я їй довіритися — чи зможе вона зробити все правильно?
Зможе. Коли я сказала Джулії, що мама не стрибала, я очікувала, що вона скаже мені, що я неправа чи божевільна або ще щось, але вона просто прийняла це. Без питань. Наче вона вже знала. Ніби їй це вже давно відомо.
Я навіть не знаю, чи цей гівнюк Марк сказав мені правду, хоча це була б досить дивна вигадка. Навіщо вказувати на місіс Таунсенд, коли можна пошукати ймовірніших винуватців? От узяти, приміром, Луїзу. Але, може, йому й так було соромно перед Віттекерами після того, що він зробив.
I не знаю, брехав він чи казав правду — хай там як, а він заслужив на те, що я сказала йому, що зробила. Він отримав по заслузі.
Коли Ліна повернулася униз, її обличчя і руки були чисто відмиті, вона сіла за стіл і стала жадібно їсти. Потім, коли вона всміхнулася й подякувала, я здригнулася, тому що тепер, коли я раз побачила це, то вже не можу не помічати: у неї усмішка батька.
(Цікаво, чим ще вона на нього схожа? — подумала я.)
— Що сталося? — раптом запитала Ліна. — Ви так на мене дивитесь…
— Вибач, — сказала й почервоніла. — Я просто… Я рада, що ти вдома. Я рада, що ти в безпеці.
— Я теж.
Я повагалася, але все ж спитала:
— Я розумію, що ти втомилася, але маю запитати тебе, Ліно, про те, що сталося сьогодні. Про браслет.
Вона відвернулася до вікна.
— Так. Розумію…
— Він був у Марка?
Вона знову кивнула.
— І ти взяла його в нього?
Вона зітхнула.
— Він дав його мені.
— Чому він дав його тобі? Звідки він його взяв?
— Не знаю… — розвернулася до мене, її погляд був порожній, закритий. — Він сказав мені, що знайшов його.
— Знайшов його? Де?
Вона не відповіла.
— Ліно, ми повинні йти в поліцію, ми повинні сказати їм про це!
Вона встала й віднесла тарілку до раковини. Ставши спиною до мене, вона сказала:
— Ми домовилися.
— Домовилися?
— Він дає мені мамин браслет і відпускає додому, — сказала вона, — а я маю сказати поліції, що збрехала про нього й Кейті.
Її голос був неприродно легкий, коли вона мила посуд.
— І він вважав, ти це зробиш?
Вона підняла худі плечі аж до вух.
— Ліно. Скажи мені правду. Ти думаєш… ти вважаєш, що Марк Гендерсон убив твою маму?
Вона обернулася й подивилася на мене.
— Я кажу правду. І я не знаю. Він сказав мені, що він узяв його в кабінеті місіс Таунсенд.