— Гелен Таунсенд?
Ліна кивнула.
— Дружини Шона? Вашої директорки? Але чому браслет у неї? Не розумію.
— Я теж, — сказала вона спокійно. — Не зовсім розумію.
Я зробила чай, ми сиділи за столом на кухні й мовчки пили. Я тримала браслет Нел у руці. Ліна сиділа обім’якла, схиливши голову, вона майже сповзала під стіл. Я простягнула руку й торкнулася її пальців.
— Ти зовсім знесиліла, — сказала я. — Тобі треба спати.
Вона кивнула, подивилася на мене напівзаплющеними очима.
— Підете зі мною, ну, будь ласка? Я не хочу бути сама.
Я пішла за нею вгору сходами до твоєї кімнати, а не до Ліниної. Вона лягла у твоє ліжко й поплескала поруч із собою по подушці.
— Коли ми вперше приїхали сюди, — сказала вона, — я не могла спати сама.
— Звуки? — спитала я, лягаючи біля неї.
Вона кивнула.
— Щось рипить, стогне…
— І всі ті страшні історії твоєї матері?
— Точно! Я приходила сюди й спала біля мами весь час.
У мене в горлі став клубок, як річковий камінь. Я не могла його проковтнути.
— І я так до своєї мами ходила…
Вона заснула. Я залишилася біля неї, дивилася на її обличчя, яке уві сні було точно як твоє. Я хотіла торкнутися її, погладити її волосся, зробити щось по-материнськи, але не хотіла розбудити її, злякати чи зробити щось не так. Я просто не уявляю, як бути матір’ю. Я ніколи в житті не доглядала дитини. Я хотіла, щоб ти поговорила зі мною, щоб ти сказала мені, що робити, що відчувати. Коли вона лежала поруч зі мною, я думала, що я відчуваю ніжність, але ця ніжність була до тебе й до нашої матері, а в ту мить, коли її зелені очі раптом розплющилися й глянули на мене, я здригнулася.
— Чому ви весь час так дивитеся на мене? — прошепотіла вона з напівусміхом. — Це просто якось химерно.
— Вибач, — сказала я і перевернулася на спину.
Вона взяла мене за руку в замок.
— Це нормально, — сказала вона. — Це по-хорошому химерно. Так же теж буває.
Ми лежали пліч-о-пліч, сплівшись пальцями. Я слухала, як її дихання сповільнилося, потім пришвидшилося, потім знову сповільнилося.
— Знаєте, чого я не розумію, — прошепотіла вона, — чому ви так її ненавиділи.
— Я не…
— І вона теж не розуміла.
— Я знаю, — сказала я. — Я знаю, що вона не розуміла.
— Ви плачете, — прошепотіла вона, простягаючи руку до мого обличчя. Вона змахнула сльози з моєї щоки.
Я розказала їй. Усе, що я мала сказати тобі, я сказала їй, твоїй дочці. Я сказала їй, як я тебе підвела, як я думала про неї найгірше, як я дозволила собі звинуватити тебе.
— Але чому ж ви просто не сказали їй? Чому ви не сказали їй, що насправді сталося?
— Це було складно, — сказала я і відчула, як вона напружилась поруч зі мною.
— Чому складно? Що тут складного?
— Наша мати вмирала. Наші батьки були в жахливому стані, і я не хотіла нічого робити, щоб їм стало ще гірше.
— Але… але він зґвалтував вас, — сказала вона. — Він повинен був сісти у в’язницю.
— Я не так на це дивилася. Я була дуже молода. Я була молодша, ніж ти, не тільки по роках, хоча й це теж. Але я була наївна, зовсім недосвідчена, не знала, що робити. Ми не говорили про згоду на зносини так, як ви, дівчата, говорите тепер. Я думала…
— Ви думали, що те, що він зробив, це нормально?
— Ні, але я не думаю, що сприймала це так, як належить. Чим воно насправді було. Я думала, що зґвалтування — це щось таке, що з тобою робить поганий чоловік, який вискакує глупої ночі в темному провулку, ніж тобі до горла приставляє. Я не думала, що таке роблять хлопці. Школярі, такі, як Роббі, красиві хлопці, ті, які зустрічаються з найкрасивішою дівчиною в містечку. Я не думала, що таке робиться у твоїй власній вітальні, я не думала, що після такого питають, чи тобі було приємно. Я просто думала, що, напевно, зробила щось не так, не досить ясно дала зрозуміти, що не хочу.
Ліна помовчала трохи, але коли вона знову заговорила, її голос був вищий, наполегливіший.
— Добре, може, ви тоді не хотіли сказати їй про це, а потім? Чому ви не пояснили їй пізніше?
— Тому що я неправильно зрозуміла її, — сказала я. — Я абсолютно неправильно її зрозуміла. Я думала, що вона знала, що сталося тієї ночі.
— Ви думали, що вона знала й нічого не зробила? Як ви могли таке про неї подумати?
Як я могла пояснити? Те, що я зібрала докупи шматочки твоїх слів — слів, які ти сказала мені тієї ночі й слів, які ти сказала мені пізніше: «Хіба тобі навіть на трохи це не сподобалося?» — і я придумала історію про тебе, зрозумілу мені, яка дозволила мені жити далі, не озираючись на те, що сталося насправді.
— Я думала, що вона стала на його бік, — прошепотіла я. — Я думала, що вона вибрала його, а не мене. Я не могла звинуватити його, тому що не могла навіть думати про нього. Якби я звинувачувала його й думала про нього, я зробила б це реальністю. Так що я просто… Я натомість думала про Нел.
Голос Ліни став холодним.
— Я не розумію вас. Я не розумію таких людей, як ви, у яких завжди винна жінка. Якщо двоє людей роблять щось не так, і одна з них дівчинка, то це, напевно, її вина, чи не так?
— Ні, Ліно, це не так, ні…
— Це так. От якщо у когось позашлюбний роман, то чому дружина завжди ненавидить ту другу жінку? Чому вона не ненавидить свого чоловіка? Він її зрадив, він клявся любити її і бути з нею все життя. Чому не його, блін, штовхають з тієї скелі?
Вівторок, 25 серпня
Я вийшла з будинку рано-вранці, побігла понад річкою. Я хотіла вибігти за Бекфорд, щоб очистити голову, але, хоча повітря було промите дощем, а небо було чудового блакитного кольору, туман у моїй голові темнішав і похмурішав. Абсолютно нічого з цим місцем не зрозуміло.
Коли ми з Шоном залишили Джулс і Ліну в Млині вчора, я вже геть дійшла до ручки й була така зла, що зірвалася на нього просто в машині:
— Що відбувалося між вами й Нел Ебботт?
Він натис на гальмо так сильно, що я мало не вилетіла крізь лобове скло. Ми зупинилися посеред дороги, але Шона, схоже, це не обходило.
— Що ви сказали?
— Ви не хочете з’їхати на узбіччя? — запитала я, визираючи в дзеркало заднього огляду, але він не став цього робити. Я почувалася ідіоткою, що отак це бовкнула, не перевіривши, не підготувавши співрозмовника.
— Ви сумніваєтеся в моїй чесності? — На його обличчі був погляд, якого я не бачила раніше, твердість, з якою я ще не стикалася. — Ну? Так?
— Мене дещо на це навело, — сказала я, намагаючись говорити спокійно, — дещо натякнуло…
— Натякнуло? — У його голосі прозвучала недовіра. Машина позаду нас сигналила, і Шон знову натиснув на газ.
— Хтось натякнув, так? І ви подумали, що було б доцільно мене допитати про це?
— Шоне, я…
Ми доїхали до стоянки біля церкви. Він зупинився, перехилився через мене й відчинив пасажирські двері.
— Ви бачили мій послужний список, Ерін? — запитав він. — Тому що ваш я бачив.
— Сер, я не хотіла вас образити, але…
— Виходьте з машини.
Я не встигла зачинити двері, як він уже рвонув із місця.
Я геть задихалася, коли вибігла на пагорб на північ від будинку; я зупинилася на вершині відпочити. Ще було дуже рано — заледве минула сьома — і вся долина була до моїх послуг. Прекрасно, мирно, зручно. Я потягнулася і приготувалася до спуску. Я відчувала, що мені потрібно мчати, летіти, щоб вичерпати всі сили. Хіба це не спосіб досягти чіткості мислення?
Шон прореагував як винний. Чи як скривджений. Як людина, котру бездоказово звинувачують у нечесності. Я прискорилася. Коли він шкірився, говорячи про наші характеристики, він мав рацію. У нього вона бездоганна; а мене мало не звільнили за те, що спала з колегою, ще й молодшого віку. Тепер я мчала щодуху, я мчала на всю по схилу, не зводячи очей із дороги, із дроку на узбіччі. У Шона поважне досьє, його дуже шанують колеги. Він, як каже Луїза, хороший чоловік. Я перечепилася через камінь на дорозі й упала. Я лежала в пилюці, судомно віддихуючись. Шон Таунсенд — хороший чоловік.